Улас Самчук - Темнота

А одного разу старий Калиниченко зайшов до Івана, хотів з ним сам на сам говорити.

— Скаржився дуже на вас, — казав старий. — Я, каже, душу ніс йому, а він мене, як собаку прогнав, як котя здохле, викинув. І так мені, каже, треба! Вельми кричав окаянний, ревів, як віл на ціле поле, я вже думав, — з ума зсунувся… А у середу, під ніч, накрапало, подався через луги і більше його не бачив.

— А ви, діду, мовчіть. Нікому ні звука! — каже Іван.

— Сам знаю, — буркнув старий.

А літо цього року було сухувате, дощі ніяк не хотіли падати, а де й впали то лиш для показу. До всього того цікаву статистику принесли журнали за минулий рік. На Одещині замість 225,000 гектарів пшениці, засіяно всього 45,000, замість 105,000 жита, засіяно 70,000. На Миколаївщині засіяно озимини 20 % до заплянованого. Теж на Херсонщині. Шевченківська округа виконала посівну кампанію всього на 4 %. По інших округах відсотки сягали 9-10.

Ні, ні! Це не личило родючій, чорній, українській землі. Посіріли порожні поля, бур'яном їх поняло, села довкруги присіли, стріхи розшарпало вітрами, і нема кому їх латати.

Будинок Лоханських, що на Полтавській також відчув загальний настрій. Ні, він той самий розміром і навіть, загально, виглядом, він лиш місцями пустив тинку, показав ребра, бляха місцями іржою навиліт просякла, віконниці давно полупились, деякі шиби випали і закрились палітурками журналу «Ніва».

У саду Лоханських, як відомо, за царя були клюмби — рожі, півонії, жоржини і мальва, і кущі жасмину, і цілі гори бузку, і яблуні папірівки, і груші цукрівки, і сливи венгерки, а між тим усім доріжки були, і лавки в тіні горіха, і бесідка десь там далі в кутку. Проходив, бувало, пишний доктор — раз у халаті білому, нога у м'яких лякерованих капцях, так собі вийшов на квіти свої улюблені поглянути, то знов іншого разу, у фраку, м'яка, шовкова краватка із шпилькою — якийсь рубін, у руці книга. Або знов робітник-аматор з грабачем, з пилочкою, руки в рукавицях, буйне руде волосся під вітром.

А Марія Олександрівна, особливо в ті вечори рожеві, коли сонце запало і місяць краєм звисав над Московкою, а від Дніпра тягло свіжістю і тьохкав з гаю соловей, любила помріяти та потринькати на гітарі, у тій найдальшій бесідці, що її пізніше дівчата охристили японською, особливо, коли іноді зайде, бувало, молодий суддя Валерій Михайлович Цурковський. І голос мала далебі незгірший, арію з Травіяти, Онєгіна чи хоч би «Віють вітри» любо було послухати. І мала тонке, серпанкове, біле, довге, мов у римлянки, одіння, що спадало хвильками з її округлих плечей вниз до землі.

Пізніше і дівчата вдиралися сюди. Крику, бувало, ахів та охів. А ще пізніше Мар'яночка і Оля у коротеньких спідничках і білих черевичках гасали, мов навіжені по клюмбах, по квітах, гойдались на гойдалці.

Але все то було «до революції». Прийшла революція, і все то змінила. Пам'ятаєте, як «вона» прийшла? Спочатку, здавалось, так собі — свято, геть тиранів, свобода, демонстрації, але згодом, але далі. Це, як буря на морі, спочатку поезія, картина, але згодом занудить, закрутить і кине людину під ноги у бруд і кал. І як то села чаділи в чаду самогону, гуляли без кінця і меж і скирди панські з огнем в небо посилали, і влади, мов рукавиці, мінялись, і все не вірилось, і не вірилось, що «ці» лишаться, що «хтось» кращий і справжній прийде; та прийшов остаточний двадцять перший рік і поставив точку. Далі нема куди. А як прийшли до Лоханських забирати буржуйські кімнати, як засіли, заметушились, закрутились. Сад спустошили, рожі викорчували, насадили картоплі. А пізніше з фіранок пошили сукні і понесли на базар. Груші з власного саду добряча і мудра Марія Олександрівна мусіла красти, щоб віднести на базар і якось вижити.

О, як дивно, як дивно! Та ж земля, ті ж люди — і враз усе зникло! І поділили тоді час дивною границею: «до революції» і «після революції».

— А пам'ятаєш, Миколо, як то ми до революції?..

— До революції ми могли собі на таке дозволити!.. А! Це тобі не до революції!.. І так «до» і «після» лягло на цьому домові, на цих людях, на цих городах. Візьміть і порівняйте: фотографії «до» і фотографії «по». Погляньте, погляньте! Фрак, краватка, рубінова шпилька і лице, ніби він сам міністер внутрішніх справ, а «на ній» пишна сукня до самої землі і широчезний капелюх з якимись перами, а перстнів, а діямантів… А гляньте он «по революції» на ту «фотокартку» у тій вицвілій кашкетці, зім'ятій блюзі, ніяких краваток і лице, ніби йому весь світ байдужий.

Марія Олександрівна часто в думці сама до себе гуторила: «І так ми мучились усі ті прокляті роки, гнили поволі з дня на день на пні, стільки тих днів і ночей і ні єдиного без журби. Діти, правда, йшли своєю дорогою, але вкрали у них їх молодість, не побавились і не зажили. Голод, черги, жура, сірість, будень — базар, старі кальоші, кварта олії, померзлі руки.