Улас Самчук - Темнота

— Не йде! — кинув Іван.

— А ти не гарячись і не кипи, і піде… Товариш Будьонний, бувало, як гаркне: на канняяя! Впєрьод! І йшло! Я за вас кров проливав… За народ! У першій конній… А тепер, бач, досягнення… Соціалізм… З Сибіру прийдеш і побачиш… На вареники… А на все, кажу тобі, дивись згори, з висоти, з сорок п'ятого етажа, як каже Карло Маркс: чоловік, каже, і кізяк з одного гною. Поняв? А ти — не йде! А що маю я казати? — Мишко несподівано вибухнув сміхом, але так само несподівано уста його скривилися, очі заблищали і він прохропів: — Питаю: ти знаєш, що це значить? Тобі — плюнув, вилаявся і пішов, а тут… А совість… Думаєш, у мене душа собача? З кізяка? Остання? Дядько Григор, думаєш, викормив собі на голову виблюдка… Знаю! Все знаю! Не глухий!

Грамофон дійшов до кінця, шипів, і ніхто не спішив йому на допомогу. Іван допив склянку, з дверей виринула, ніби з'ява, Ганна з мискою огірків. Це та сама Ганна, що колись служила у Лоханських, але зовсім переіначена, ніби вона прийшла з іншого краю — бліда, осунута, розтріпана. Мишко схопив на ходу огірок, запхав його в рот, поналивав знов чарки. Ганна поставила миску і намірилась вийти.

— Стой, красавиця! — викрикнув Мишко і схопив її за стан. Ганна з усієї сили штурхнула його ліктем.

— Сатано! Відчепись! — вирвалась і зникла. Мишко не знав, що почати… Набухав, дувся, хвилинку вагався і, зціпивши зуби, кинувся за Ганною.

— Михайле! — озвався Іван і повернувся за Мишком на своїй табуретці. Мишко зупинився.

— Прощавай! Іду! — сказав Іван.

— Як ідеш? Куди йдеш? — викрикнув той різко і поволі наближався до Івана, ніби хотів його з'їсти. Іван підняв голову, хвилина тиші. Мишко вагався, намагався встоятись і не міг. Нарешті встоявся… Водив довкруги себе поглядом, ніби чогось шукав. — А ти ж, сукин сину, знаєш, що буде? — зовсім тихо процідив він крізь зуби. Іван мовчав. — Ото ж, — продовжував Мишко. — Знай! Поняв? Тільки того… Мовчи. Гроб. Ти мене не бачив, я тебе не бачив… А завтра за документом приходь… Стой! А… А… А що ж… з батьком?

Іван не відповів, і це особливо злить Мишка.

— Зрештою!.. Какоє такоє мойо собаче діло! Я своє зробив, а старику вмирать пора! — вирвалось у нього либонь з-під самого серця, а потім ним хильнуло до лави, ніби його туди пхнули, і він звалився. Голова буцнулась, ніби гарбуз, о півторачку лави, правицею шелеснув по лутці вікна, а ліва, мов би налигач, звиснула вниз і гойдалась мертво. Здавалось, якась хвиля заливала його, він душився, харчав, дмухав, відпльовувався. — А я ж… казав клятому! Ху! Та відопхни ж, чорте! Процю! — качав головою, заплющував то розплющував очі, ноги у довгих халявах лежали, мов поламані, подібні на дві брили землі.

Іван стояв, дивився на все згори, видно, що в ньому все кипіло, м'язи його щелепів вигравали. Натягнув облізлу кепку і пішов. У кухні наткнувся на Ганну, що мала смертельно перестрашені очі і хотіла, видно, щось сказати, але не знайшла сили, закрила запаскою уста і швидко зникла за дверима комірки. Іван пішов до виходу.

Біля кузні Макара Носа Іван повернув на хутірську доріжку. Було біля дев'ятої години, від Дніпра несло шумами, шмагало в ліву щоку вітром, шарпало полами одягу. Небом сунули чорні хмари, що час від часу засипали землю сизою, непроглядною мжичкою.

Іван поспішав, ніби за ним гналися, спотикався на вибоях, провалювався у розм'яклий сніг. Дві сили помагали йому при цьому: неймовірна, звіряча лють, що десь там, глибоко в ньому, мов огонь, горіла і пекла, і разом дивне полегшення, ніби йому довго болів зуб, якого враз вирвано.

Вісім років тривало його макабричне чекання в камері смертників, знав, що цим скінчиться, але разом не хотів вірити власним очам і власним пальцям. Знав, усе знав. І теорії, і фрази, і наміри, але разом вірив у людський глузд. Вірив, що «вони отямляться», що «хвороба пройде», що «життя переможе». Останні роки додавали йому надії. Ось неп, ось знов усе ожило, зник голод, з'явилася віра. Але разом з тим він також знав, що «всьому кінець». Ні і ні! Не такі там, на тому верху люди. Не розумів їх розумом, але відчував їх титанічну, руйнуючу, негамовану нічим природу. Ні, ті від свого не відступлять, поки вони ще живуть. І їх більшість. І вони аґресивні. І вони переможуть.

Але тепер з усім тим кінець! Точка! Досить! Геть з того хутора! Далі, далі… Забути. Витерти з пам'яті. Ані години довше на цьому місці. Отрясти порох з ніг і лишити все то їм самим. Хай господарять. Хай будують «нове життя». Хай царствують, хай насолоджуються.