Улас Самчук - Темнота

Десь у середині літа крізь тайгу продерлася вістка, що розстріляно Людмилу. Мороз прийняв цю вістку байдуже, так ніби й нічого не сталося, лише граф зідхнув, ніби його топлено, ніби він кудись, у якесь багно, грузне і не має чим дихати. Але все таки «все добре», все йде «за логікою». Він уже майже не ходить, майже не спить, висох до костей і чекає.

— Я, — каже він, — чекаю.

— Чого? — питає грубо Мороз.

— Останнього дихання, — каже спокійно граф.

З кінцем серпня приходить голосний на весь світ процес «шістнадцяти головних» — Зінов'єв, Каменев, Томський… І Ворман. «Все за логікою». Гидра стоголова тратить одну за одною свої голови, але це пусте, — казав далі той самий кістяк, що колись був графом.

— Буде ще гірше! — шептав його голос, що сам нагадував звуки змія, а його згаслі, запалі ями, що на їх дні помітні залишки очей, хвилинками поблискують, ніби останні іскорки, останнього дихання огню. Морозові все це до огиди байдуже і коли б його тепер спитали, що це таке «сталінізм» чи «троцкізм», він напевно не більше міг би сказати, ніж про ворожбу чаклунів Танганайки, або політику ескімосів Ґренляндії. Двадцять п'яте серпня приносить повідомлення, що всі оскаржені признані винними, що всі вони до вини призналися, що їх засуджено найвищим судом, що їх нарешті розстріляно. Амінь.

Вістка за вісткою, потрясення за потрясенням. Місяць пізніше, коли рання зима почала вкривати води Печори шугою, знов грім серед зими. Зміщено Ягоду. Всесильний Г. Г. Ягода впав! Залізний нарком, славний із славних, вірний із вірних, полетів стрімголов у саму преісподню, хоча з пересядкою, ніби щоб продовжити насолоду падіння, зачепившись по дорозі за непевну галузку наркомату пошти й телеграфу. Граф тоді вистогнав своє останнє слово: Finita la comedia.

Того ж славного, бурхливого, залізно-твердого часу на терені Морозового царства, з непроглядної мли, ніби привид, виринула і почала діяти, спочатку слідча комісія, а згодом і сама її величність — виїзна сесія найвищого суду. Запахло сильно шльопкою, страх і трепет стояли видимо в повітрі, гострий, рвучкий вітер рвав на шматки і глушив нічні крики, стогони, молитви, постріли. Штаб слідчої в Чіб'ю, її начальником Гаврило Шпанов. Тут же, як стій, ніби з-під землі, виринули і появились славетні Іванов та Перцов. Морозе, радуйся!

Але Мороза, що міг би на це якось реагувати, давно вже нема. Побачивши того ж Шпанова із свого танку, він лише викрикнув:

— Ей, ти! Старий чорте! Що тут робиш? — Той видержав бурхливість привітання і щось буркнув. — А! Заходь! На чарку! Паняй! — гукнув на свого шофера.

З бараків один за одним, бурхливими ночами, вибирали і вибирали жертви. Вітер шарпав тими істотами, мов яким шматтям, признання витискались, мов олія з зерна, а світанками, ще затемна, під стогони пурги, борюкаючись із стихіями, гурток людських подобин, під кручею сопки Голуб, старано виконував своє апокалілтичне призначення. Спочатку глухо і порвано тріскали постріли, а згодом, тут же на місці, групка Л/Сетів вовтузилась з мерзлотою землі, загрібаючи рештки своїх співтоваришів з розрахунком і надією, що весна докінчить і удосконалить їх недокінчене діло і втягне покійників глибше для вічного спокою у царстві вічної мерзлоти, щось на взірець того, як це діялось з мамутами.

Одного такого бурхливого, чорного, наповненого страхами вечора Мороз вернувшись з роботи до свого опустілого, захололого палацу, не знайшов там свого останнього відповідника графа Федора Федоровича Демідова. Морозові іноді, в часи його більш-менш нормального буття, а тим самим в часи душевного зрівноваження і прояснення, що одначе дуже рідко траплялося, здавалося, що ця, тількищо згасла, людина по-своєму втілювала дуже невелику частину людей з глуздом, цього величезного, многолюдного, багатого на почуття, але бідного на логіку і фантазію, простору, що вона, можливо одинока, ризикнула жити життям людини у часі, виповненому вибуховими пристрастями і безглуздими химерами, і навіть ця її кінцева невидержка видавалась Морозові вдалим фраґментом її фіналу. Інакше життя цієї людини було б не виправданим, незакінченим і по-своєму змарнованим.

Мороз не питає нікого, що з графом сталося, але прислуга сама пояснила, що прийшли, що витягнули з ліжка, що взяли під руки і потягли по сходах униз. Мороз вислухав це мовчки, а потім оглянув лише останнє місце тієї людини і особливо звернув увагу на розкриту листами донизу, книжечку, що на ній значилось «Мертві душі» і що лежала на помості разом з іншими розкиданими речами. Мороз навіть потрудився нагнутися, підняти ту книжечку, подержати її в руці, щоб пізніше кинути в куток, ніби для порядку.