Улас Самчук - Темнота

— Дякую! Дякую! — казав старий з виразом якоїсь загадковости і похитував головою. Наталка залишила його самого і вийшла.

А пізно ввечорі, біля дванадцятої, Мороз, вертаючись з роботи, помітив, що у старого ще світиться і постукав до нього. Демідов лежав у чистій, білій постелі, руки на грудях, але не спав. Дуже зрадів Іванові, заметушився, намагався звестися.

— Не трудіться, Федоре Федоровичу, — казав Мороз з дивною, натягнутою ніби з під маски, усмішкою. — Як почуваєте себе?

— О, гаразд, Іване Григоровичу… О, гаразд. І дякую, що зайшли… Сідайте десь тут… — Мороз намагався тримати себе. Він розучився говорити, розучився «поводитись», розучився навіть слухати. Він знає лише кричати, лаятись, приказувати.

— Вибачте, Федоре Федоровичу! Пізно вже…

— О! Не пізно… Для мене вже нема пізно… — казав Демідов. Цей голос звучав так, ніби він походив з підземелля. Мороза це одночасно і насторожувало, і роззброювало. Лежить. Старий. Умирає. Яке йому до нього діло? Чи мало вмирало? І ще вмре… Мороз якось шумно, демонстративно, присів на краю дзиґлика у своєму задрипаному комбінезоні з тим вічним револьвером при поясі. Хотів, здавалось, сердито плюнути, але стримався, лише закурив нервово цигарку, неспокійно і збентежено блукав поглядом довкруги, аж поки не зачепився за якусь одну точку десь біля носка свого правого чобота і на ній застиг.

Старий спочатку перечікував, відчув Морозів настрій, не перечив і не хвилювався. Був дуже рівний і спокійний.

— А! Розумію! — почав він. — І вас, Іване Григоровичу, розумію. Маєте причини бути невдоволеним, але хто, скажіть, тепер може бути вдоволеним? Тож нічого з того, що ми задумали робити, ми не зробили. Чому? Бо рішати людині святі курйози життя за своїм власним вподобанням, все одно, що ловити хмару і сукати з неї мотуззя. Але це мені лиш тепер видно, з цього шпиля життя, з цієї остаточної висоти. Раніш мені того не було видно, я був переконаний, що людині дано більше, ніж дано…

Старий граф говорив. Говорив багато і довго. І складно. Хотів, здавалось, нарешті все сказати — усе, що накопичилось в його душі, серці розумі. Цілу історію свого життя і життя, що було біля нього — історію буття, історію виповнену по самі вінця згущеною трагікою, що в ній безпросвітність заміняла світло, насичену, як дощовий осінній день вогкістю, безмежною завісою мракобісся.

Старий ще раз переказав понуру історію Сталіна, його приходу, його царювання… Морозові це все було і так знане, але Демідов, здавалось, хотів своїм винятково простим словом, зробити все те ще нагляднішим, ще виразнішим, ще намацальнішим.

— Горе нашого покоління, — казав він, — в тому, що воно спокусилося «раєм» і, головне, повірило, що воно його вже нарешті «відкрило». Люди замурували себе в ротонді зарозумілого божевілля.

Старий оповів про початки того вчення, його розвиток. Вибух пристрастей революції, її розлив у просторі, затемнення мас. Ленін. Його смерть. Троцький і Сталін, їх боротьбу, бльоки — Троцький — Зінов'єв — Камєнєв, Бухарін — Риков — Томський… І нарешті Тухачевский, і погром армії…

Усе це разом породило роки 1932-33. Історія звикла багато дечого забувати і прощати, але цих років, казав старий, вона ані не забуде, ані не простить. Цих років жахнулись навіть такі випробувані стовпи революції, як Бухарін — Риков — Томський.

Майже все політбюро затряслось. Не жахнувся і не затрясся лише Сталін. «У деяких товаришів не видержали нерви» — сказав він. Безпосередність цього монстра дійшла своїх меж. Він рішив заморити голодом мільйони… Дослівно мільйони… Жінок, дітей… Заставити матерей стати людожерками, щоб пізніше заявити, що це було потрібно для того, щоб зорати Україну тракторами. Що ж буде з тими, що їм «не видержали нерви» — відомо. Бог революції їм того не забуде. Їх чоловіколюбність заведе їх туди ж, куди пішли всі їх попередники. Вони вже на порозі царства тіней.

— Мгу! — пхикнув на це Мороз і кинув люто недокурену цигарку на поміст.

— Заспокойтесь, Іване Григоровичу! — відповів на це Демідов. Мороз лише сердито одвернувся і почав запалювати нову цигарку.

— Що хочете? — питав Демідов. — Може хочете від ведмедів грації, або від слонів делікатности? Ну, ну…

— Я, графе, — казав грубо Мороз, — нічого не хочу. Я лиш хочу, щоб все те по можливості скорше погнав хтось до чортової матері.

— Не так скоро, не так скоро! — казав Демідов. — Завелика справа.

— Мене обурює, — казав далі Мороз, — що ви… росіяни, не бажаєте нічого рішати… — Це було великою несподіванкою навіть для самого Мороза. Це він уперше вжив слова «ви росіяни». Демідов навіть глянув на нього.