Улас Самчук - Темнота

Та на цьому не скінчилося. Крім клопоту з Воркутою, Мороз має не менший клопіт в іншому місці. Він завжди шкодив собі своїм зухвалим завзяттям, а на цей раз він собі більше ніж пошкодив, він поставив себе в неможливе становище. У Москві завжди йшли за гаслом: хто везе, на того клади. Саме в розгарі Воркутської кампанії у вересні місяці Мороз дістає несподівано телеграму: «Негайно заснувати нову корабельню з програмою п'ятдесят тисяч тонн річно. Сталін».

— Здуріли! — виривається у Мороза. У них там, видно, мозки перевернулися. Тож кінець вересня, тож нема людей, матеріялів, устаткування. Але Мороз знає, що там не розуміють «не можна», він мусить робити і він мусить зробити. Негайно лишає Воркуту і летить в Чіб'ю. Дощ радіограм і наказів заливає його, відчуває недобрий кінець. Двадцять другого вересня літак «Людмила» стартує в південно східньому напрямку, а сім днів пізніше прораб Жайворон телеграфує: «Найкращим місцем для судобудівництва є місцевість Покча на Печорі». Другого жовтня пароплав «Тайга» вже тягнув з Кожви по Печорі баржі з людьми, а восьмого жовтня висипав їх у тайзі просто під голим небом. Сім днів пізніше туди доставлено ще вісім сотень ув'язнених, які на своєму віку не бачили ні барж, ні сокири… Ні бараків, ні шатер — тайга, воші, дощ і сніг. Двадцятого жовтня Печора стала і всі вантажі для корабельні заморозила за сто п'ятдесят кілометрів від місця призначення, а п'ятнадцятого жовтня Мороз запитує з Воркути: «До цього часу не маю звіту про хід корабельні. Давайте блискавкою кількість тоннажу Москва». А йому відповідають: «Нема цвяхів». Мороз прислав цвяхи. Йому заявляють: «Нема пакілля». Доставив пакілля. «Нема шруб». Привезли шруби. Нема ґвинтів. Мороз лютує, полетів на місце постачання і виявив, що ґвинтів нема взагалі. Шлють телеграму в Москву. Москва відповідає, що ґвинти вислані разом з іншим. Почали шукати і знайшли їх замороженими разом з картоплею під Воркутою за тисячу кілометрів від Покчі. Мороз особисто б'є морди прорабам, а двох директорів віддає під суд.

А тимчасом на Покчі четвертина висланих людей, замотаних у ганчір'я, лежить покотом у наспіх збитих бараках без печей і чекає відправки на той світ. Професор Пархомов, що недавно в інституті філософії читав лекції про Канта і Геґеля, дубасить дерев'яним молотом по шворках паклі, раз по паклі, раз по власних пальцях, з пальців тече кров, а з очей сльози.

— Аркадію Петровичу! Будь ласка, позичте три цвяхи пришити останню дошку, — сльозливо упрошує колишній інженер дирижабльобудівництва свого сусіда — колишнього редактора «Останніх радіовістей» Пьонткевича.

— Але на чесне слово — завтра повернути, — ставить умову Пьонткевич.

А біля величезного огнища сидять колом півголі урки, сині носи, відморожені вуха, які співають: «Нє ґуляйтє ви дома дєшовки». Несподівано з'явився начальник будівництва Фуранов.

— Ви що, шпана, концерти розводите?..

— Та ось радуємось, — відповідає котрийсь.

— Хто бригадир? — питає начальник.

— Я, — відповідає один понуро і чвиркає слиною в огонь.

— Як звешся? — питає начальник далі.

— Мещерський, — відповідає той тим же тоном.

— Він з князів, — додає інший.

— Чому не працюєте? — каже начальник.

— Та от так, що ніяких цвяхів, — відповідає названий з голим пупом князь.

— Ти вже був на лісових роботах? — питає начальник.

— Та був, будь вони прокляті!

— А ти розумієш, що то значить у нас, коли чогось бракує?

— Єрунда! — говорить урка.

— Не єрунда, а кажи де дів цвяхи. Вони ж були видані.

— Та поїли, — відповідає князь спокійно.

— Як поїли, до чорта! — сердиться начальник.

— Так що пожерли і все, — відповідає Мещерський. Начальник одвів руку — і бац князя.

— Ти будеш кпини робити, сукин син! — Князь похитнувся, але не впав.

— Стій, батя! — кричить один з урків. — Поїли. Істину князь говорить. Був тут зирянин, мав оленину, просив цвяхів, ну й…

— Шпана! — викрикнув начальник. Скільки вас тут?

— Сорок сім, — відповів князь, витираючи кров під носом.

— Вохрист! На лід з ними! До єдиного!

Шпану погнали на замерзлу ріку і там посадили. Вздовж свистав гострий вітер, гнало пургою, шпана деякий час ворушилася, а згодом затихла. Здаля виднілась лише купа снігу.

У бараці управління ведеться гостра розмова:

— Ти кажеш самокритика. Знаю, я знаю. Самокритика — зброя епохи, але критикують лиш нас. А тут можеш вовком вити, ніякий чорт тобі не допоможе. Коли ми зробимо «не так», вони там одразу «знають краще» і валять вину на слабших, — говорить прораб Синій.