— Що ж ламаєшся? Не збуде!
— Ах, боюсь… Застукають!
— Зо мною? Дурна. Учора лиш ротному з деревні літр спиртяги привіз. Вивезе!
— Та ти не квапся!
— Що ж не квапся? Змерзла? Тіло, диви, як у жаби. Скидай штани та грійся, поки місце прилажу…
А сьогодні, диви, Дужий з дижурним вохрівцем тягнуть Мишку з Віркою до арештантської «на п'ять діб з виходом на роботу за нелегальне сожитіє». А Брамана, молодшого конюха, що доніс по приказу з теплого місця на лісорубню, мовляв, за співучасть. А Вірка хлипає. А Машка Свиридова, попередня коханка Мишкова, репетує: я їй, стерві, ті її безсоромні дивильця вишкрябаю!
А цими днями, знов, сидимо за сарайчиком на березі Ухти і чистимо картоплю.
— Що ж, Льолька, — говорить Катька, — твій то хахаль не влаштовує тебе в контору? Ти ж, либонь, з партійних і грамотна.
— Мені і тут гаразд, — відгризається Льолька.
— У конторі краще харчують.
— Я не голодна.
— Бачимо, бачимо. Ти лиш тепер за панчохи та за суконочки. Чим то розплачується з тобою той твій Козявкин? А та ногу задерла і викрикнула: на от подивись. Новенькі? Голубенькі? Не заздрісно? Не для тебе часом ці штанятка були приготовлені? — Катерина поволі встає, обтирає об мішок руку і каже: ану, ану! Покажи ще разок! Не розглянула. Дурепа Льолька підносить ногу, а та тиць їй в лице пальцями. Ой, моє око! Катерині два роки прибавили, а Льолька хвалиться: хоч і одно око маю, а такого красивого на весь Ухт-Печорськ не знайдеш. Та Козявкина ось на радієвий промисел перевели, а Льолька позбавилась «блата» і пішла з рук до рук по конвеєру за начальством…
Ось це і є наш народ! — казав далі Круглов. — І коли б так, було, мене за царського часу між таке посадили, то був би я тоді сказав: не революції їм, а школи! Школи! Криком кричати: школи! Тисячі літ тьму плекали і за це спалили темного Миколая темні революціонери! За це! І ми за це темні пішли аж сюди. Дно кажете? Ні, не дно, а чистилище. Казали ж нам колись мудрі: через огонь пройдете! Через огонь! Чуєте?
Мороз скорчив презирливу усмішку і засовався на своєму стільці.
— Смійтесь, смійтесь! Смійтесь наді мною! Я смішний! Я знаю! Я це знаю! Я писав книги і говорив у них нісенітниці! Замість школи я далі сіяв туман! І правильно, що мене сюди заперли, як ідіота. Колективізація! Рятунок світу! І мільйони рабів! Мільйони мертвих з голоду. Рабство, рабство і рабство! Ні кроку вільного! Вимордували кращих з кращих, як щурів! Віддали життя Мишкам, та Катькам, які ось і самі втопились в тому ж багні тьми, що його самі розвели. Але винні не Мишки й не Катьки, а винні ми — Круглови! І разом також не винні. Бо що тут поможуть винні чи не винні? Ще мільйон розстріляємо… До каналу з Леніними! І святі мощі підуть на пожертя канальним щурам, бо, скажуть, чим він кращий, від того Антонія Печерського, що його ми викинули й поругалися. Раз нема святости — значить нема!
Несподівано увійшла Людмила з пляшкою, стопкою і закускою.
— Вам, професоре, слід перекусити, — сказала вона.
— О! О! Людмило Карлівно! Це ж моя учениця! З приємністю! — І Круглов простягнув брудну, суху руку у потріпаному рукаві за стопкою. — А! Мовою того не виекажеш, — казав він, наливаючи стопку. Мороз встав.
— До побачення, — сказав він і вийшов. Круглов не помітив його відходу, заплющив очі, влив до себе стопку горілки і довго вслухався…
Мороз був голодний, але не пішов їсти, а купатися. Ніколи, здається, не почував себе таким брудним, як тепер. І поки готовили йому ванну, він зайшов до Наталки і сказав:
— Чи знаєш? Тут у нас є Мишко.
— Як Мишко? Який? — здивувалась Наталка.
— Наш. Той самий. Калиниченко.
— А! Я вже знаю! Мені казали. Забула!
А Іван пішов до ванни, вліз у чисту, зеленкувату воду, міцно милився, парився, обертався з боку на бік, а коли вийшов з ванни, почувався на пуд легшим. За вечерею говорили про вовкодава. Той втяв нечувану штуку — погнався в тайгу і загризся з вовком. Їли варені яйця, свіжу вуджену оленячу шинку і пили міцний чай.
А трохи згодом, коли Мороз був у своїй кімнаті нагорі, він почув знизу, знадвору якийсь рейвах, відхилив завісу вікна і побачив, як вохрист Бляха і шофер Лавренчук, виводили під руки маленького чоловічка, що чогось дуже пручався, а Бляха, видно, намагаючись втримати порядок, підбадьорував його коліном в зад, від чого голова чоловічка тріпалась, мов би була на мотузочку, а його ноги підламувались і волоклись по хіднику носками, ніби непотрібні. Мороз хотів щось крикнути вохрівцям, але ті скоро відійшли і він лише завісив знов вікно, широко позіхнув і ліг. Міцна канапа під ним зі скаргою заскрипіла.
Читать дальше