Валерій Шевчук - Біс Плоті

Ми поїхали на якусь пущу, де дорога раптом пропала, завіяна снігом, та й темно ще було, і подалися навмання. Я ж, щоб самому зібратися на дусі і підтримати цілком замороченого Онисима, не знаючи, куди їду і де, почав співати акафістову пісню Пречистій Богородиці «Воєводі возбранній побідительну», приспівуючи після кожного вірша: «Алілуя, алілуя». Якось дивно самотньо звучав у тій пущі мій голос, а в глибині лісу щось стрепенулося й завило, може, й вовк, десь обізвалося здаля друге виття, і здалося мені, що й вони заспівали ту ж таки акафістову пісню, і занепокоєння почало з мене трохи спадати, бо коли й вовки починають славити Богородицю, вони на нас напевне не нападуть. Заколисаний їздою, я задрімав, бо таки не виспався, а прокинувшись, раптом побачив на небі велику червону хмару, осяяну сонцем, що сходило, і та хмара чудовно засвітилася й заграла всіма можливими барвами, але червоного в ній було найбільше. Цілком струснув сон з очей і побачив, що Онисим сидить на передку, низько схилившись, але не випускаючи віжок із рук, і почув його похропування. Простяг руку, щоб розбудити послушника, але раптом завмер з простягнутою рукою. Бо там, на сході, раптом розкололося небо, і з тієї розколини бризнули повісьма променів, які обілляли землю й пущу, по якій ми їхали, — якесь голе безконечне поле, де тільки по краях був ліс, ніби гребені чи фортечні стіни, а в тому місці, де з’явилося світове світило, лісу не було, й розсипане проміння утворило ясний, тріпотливий серпанок, неначе накинулась на світ золота сіть, і в тому світлі на нашому коні витворилася постать вельми красного молодця в мантії, сидів він обличчям до нас, а спиною до дороги, перекинувши ноги на бік, як їздять білі голови. Він усміхнувся до мене, підморгнув і сказав:

— Я Неємія, диякон, співмешканець ваш куп’ятицький, чи пізнав?

Я хитнув головою, хоч він трохи не був подібний до того Неємії, якого знав, що був намальований на образі, який стоїть у нашому храмі.

— Слухайся голосу, — сказав Неємія, — і він тебе проведе.

Тоді я зирнув на сонце і побачив там, у ньому, золотий

Храм, на якого ніби було накладено хреста, а в хресті просвітився образ Пречистої Богородиці із дитям, на кшталт Куп’ятицького, витворений і огорнений сонячним промінням. Був уражений і захоплений, і радісно на все те зорив, і торкнув Онисима, мого послушника, щоб і він те побачив.

Онисим стрепенувся зі сну, побачив, що кінь ледве плететься, вйокнув, крикнув, ударив коня, той схарапудився й помчав, сани смикнулися, і той образ на небі став невидимий, так само й диякон Неємія, тільки у вухах моїх стояв його сміх, і я невідь-чому подумав, що той сміх нагадує сміх особи в розрідженій плоті, а ще мені здалося, що перед тим, як зникнути, Пречиста Богородиця простягла в мій бік руку і чи поблагословила мене, чи хотіла зупинити — того добре не розібрав. А ще здалося, правда, й того до ладу не примітив, що Неємія перед тим, як зникнути, змахнув чи пліттю, чи чимось схожим на пліть, якою мене била особа в розрідженій плоті, а не розібрав того тому, що кидав раз оком на небо, де сходило сонце, а раз на диякона Неємію. Чи не тому Онисимові про бачене не розповів нічого, а Онисим усе вйокав та кричав і бив коня, і сани наші вже не їхали, а летіли, ніби й кінь, і Онисим чогось перелякалися.

— Отямся! — закричав я. — Чого так женеш?

Онисим отямився, струснув головою і перестав поганяти, а кінь, заіржавши голосно й лунко, перейшов на рись, а тоді пішов у звичайному русі, але на його іржання із глибини простору відгукнулося іржання інше, яке повторилося, потроїлося і розлетілося пущею лунами.

Відтак, ми наблизилися до прикордонного села, не відаю його назви, було це ще задовго перед полуднем, і на дорозі побачив я загін сторожі новгородського воєводи — то був осадчий того села з людьми. Ми зупинилися, я зійшов із саней і побачив, що осадчий і його люди на мене й не дивляться, а сидять на конях, познімавши шапки, і втупилися кудись у глибину снігів.

— Що там таке? — спитав я, привітавшись.

— Дивись, отче, — сказав осадчий. — Що то за пані і де їде з таким немалим оршаком [27] [27] Оршак — загін. ?

Подивився й собі в глибину снігів, осяяних сонцем, і мені здалося, що й справді через поле їде немалий оршак, який супроводжує золоту карету, запряжену білими кіньми, але дивне було не те: й карета, й пані, яка виглядала у вікно, і весь її оршак, люди й коні, були в розрідженій плоті, ніби виткані із серпанку чи туману, і йшли вони через поле, засипане снігом, без гуку й голосу, без іржання коней, а ніби над тим полем безгучно пролітали.