Валерій Шевчук - Біс Плоті

Тоді знову виступили із чотирьох темних кутків чотири тіні у залізних риштунках, і зійшлися посеред мойого мешкання, і подали собі руки, а відтак почали зливатися в одну особу в розрідженій плоті, і в тієї особи виросла із руки, як змія, пліть, і тією пліттю він почав стьобати того, котрий голий, виснажений, худий, саме костомашшя, з пов’язкою на клубах, ішов на гору босими ногами по снігу, і величезний хрест чавив йому спину й плечі, пліть падала на костомашне, худе тіло, а била мене, і я звивався на ложі, виючи від жахких опіків, бо мені здавалося, що не пліть мене б’є, а опікає котрийсь язик вогню із запаленого Храму, язик вогню, в якому ридала в пієті, здіймаючи руки, свята Пречиста Мати наша; і я в’юнився й сипів од болю, а та особа в розрідженій плоті сичала мені:

Відречись!

Але я не міг відректися, бо язик у моєму роті згорів, я не міг покаянно звести рук, бо й вони спопеліли, адже кожен удар пліттю спалював у тілі моєму якесь вудо, а, окрім того, на місці серця я тримав замкнуту золоту скриньку, в якій схована була викута із сутого золота й оздоблена коштовним камінням подоба мого Храму, і скринька та й подоба Храму залишилися неопалимі, а раз так, залишався неопалимий і я сам, бо впертий і заклятий, бо, ставши на початку дороги, ніколи не звертаю із неї і не повертаюся назад, бо я із тих воїнів, котрі гинуть, але не відступають, хоч відступити, може, було б розумніше й доцільніше. І та особа в розрідженій плоті чудово те знала й бачила, отож перестала мене бити й налити і засміялася, широко розводячи залізні щелепи:

Хай буде так! — сказала вона. — Візьму тебе інакше. Візьму тебе, нечестивцю, Драконом.

Похитала черепом-головою, і з порожніх очей висипалися іскри, а залізні зуби клямкнули і стулилися. Тоді запав я у непам’ять остаточно, знетямився чи твердо заснув.

Я таки захворів і змушений був пролежати в Човському монастирі з тиждень. Ігумен часто приходив до мене і вів легкі бесіди, в яких ми не торкалися питань болючих та важких для зрозуміння, ченці поїли мене відварами трав із медом; заходив до мене й Онисим, а що був маломовний, то здебільшого сидів біля мене, лише інколи зітхаючи. І тільки раз мені сказав:

То, може, ваша милосте, хвороба — знак, що треба нам повертатися? Куди тобі хворому в зимову дорогу рипатися?

А я таки рипнусь, — мовив невдоволено. — Коли будемо такі, що від найменшої застуди послушання своє занедбуватимемо, яка нам ціна?

Онисим зітхнув і понурився, але нічого не сказав, добре-бо знав, що я людина тверда і затята, а рішень своїх легко не змінюю. Про свій сон-видіння я намагався не згадувати, бо вважав його химороддям хвороби — це річ самозрозуміла. Отож, коли видужав, ми сердечно розпрощалися із гостинною братією і приїхали на нічліг до села, що звалося Велика Зноба. Слово «зноба» значить «дрижаки», очевидно, й недаремно, бо й тут, у господі, коли ми всі спали, я раптом прокинувся — уві сні щось за мною гналося, якісь сірі тіні, котрі шастали й шукали за мною, заходили у повітку, проштрикували списами солому й сіно, бігали подвір’ям, зазираючи в усі кутки, ніби у піжмурки гралися, а я німо розлився над ними, шукачами, і мовчки все спостерігав.

— Він, напевне, десь тут! — сказала одна тінь, ніби стражник.

— Десь він тут є, він тут! — сказав другий.

— Зараз знайдемо, — відказав той, ніби стражник.

— Швидше, бо його милість сердиться — заповільно шукаєте!

Це все, здається, примарилося мені вві сні, але коли прокинувся, то почув, що в дворі й справді є якісь люди, щось шамотіло, притлумлено стукало, і долинали голоси. Обійняв мене острах, я лежав ні живий ні мертвий, бо те, що бачив уві сні, і те, що чув, прокинувшись, напрочуд поєдналося. У дворі все затихло, коли почало сіріти на день, тут я розбудив тихо господаря і сказав, нічого ні про сон, ні про отой гук у дворі не звідомляючи, що нам треба зарано виїхати, отож просив, щоб вивів нас на новгородську дорогу. Господар бурмотів: мало того, що пустив нас на нічліг, а гості ще й виспатися йому не дають, однак устав, тяжко позіхаючи й чухаючись, одягся, виїхав з нами, осідлавши коня, за село і вказав дорогу коротким порухом руки, а сам завернув коня і пропав у сірому сутінку.

Онисим запитав про причину такого раннього виїзду; я йому все щиросердно оповів.

— Е-е, ваша милосте, — мовив Онисим, — це у тебе ще хвороба не пройшла, через це й замерещилося.

— Береженого Бог береже, — сказав я, в глибині душі визнаючи йому рацію, а собі наказавши тримати себе в твердій свідомості, бо, чого доброго, так можна і глузду позбутися.