— Так, власне, й було, — відповів Нестор, розтуляючи маленького ротика й показуючи гострі й тонкі, як у кота, зуби. — Ми справді ті гроші знайшли у яру в невеличкій мідні, обоє ж перенесли звідтіля на гору неподалік і зарили під дубовим пеньком, постановивши поміж собою прийти на завтрішній день обом і забрати, не оповідаючи нікому. По тому й розійшлися межи собою.
— А звідки знаєш, що гроші були в мідниці, коли вночі їх розкопали? — спитав пан возний.
Нестор на хвилю завмер, тільки очка його побігали, побігали та й зупинилися.
— У вас записано, як ми те взнали, — нарешті сказав він.
— Що ж було далі, коли ви з Іваном розійшлися? — спитав пан суддя.
Тоді Омелько Костюченко дивно заскреготав зубами й блимнув темно-палючими банькадлами, аж Нестор переполошився і злякано втяг голову в плечі.
— Говори, Несторе, тільки не бреши, — підігнав його пан суддя. — Бо доведеться скатувати тебе, і брехня боком вилізе. А ще й Бог за брехню покарає.
Нестор прокрутив втягненою у плечі головою, блимнув на батька й сказав:
— Коли ще за сокиркою бігав у броварню до батька, застав його там і все розказав. Батько дав мені сокирку й наказав перезакопати гроші. А коли розійшлися з Іваном, я не побіг додому, а повернувся на броварню до батька. Отож за годину чи більше ми пішли з батьком туди до пня.
Омелько Костюченко глyxo кашлянув, але Нестор на нього вже уваги не звертав. Його оченята знову побігали й зупинилися.
— І викопали ті гроші? — спитав пан возний.
— Таки-так, достеменно, — відповів Нестор.
— А тепер скажи ти, Омельку, чи правду мовить твій син? — спитав пан суддя.
— Бреше! — тріпнув чорним, аж синім чубом старий Костюченко. — Ніяких грошей я не бачив і не знаю, а цей недолупок наговорює на мене.
— Чому ж йому на тебе наговорювати?
— А тому, що я йому перед цим доброго лупня завдав, блимнув чорно Омелько.
Тоді щось дивне зробилося з Нестором. Глянув на батька неймовірно і ніби сполотнів.
— Хто правду каже: ти чи батько твій, Несторе? — спитав пан суддя.
— Таж я, — прошепотів Нестор, — бо так було, як кажу. А бреше мій батько, не знаю й чому.
Тоді з Омелькового рота, що раптом розверзся і став наче чорна яма, видерся чи рик, чи крик.
— То це ти, вилупку, — заревів він, — батька брехуном перед людьми чиниш?
І він кинувся на сина, схопив його за волосся і почав бити, верещачи:
— Оце тобі за батька-брехуна, скотино, оце тобі за гроші, а щоб ти, паскуднику, здох!
Відтак на нього кинулися пан возний та пан писар, а ще й міський слуга, що стояв при вході на стороні і для помочі при потребі, вони заломили Омелькові руки за спину й почали давати стусани від себе. В Нестора була розбита губа і на підборіддя стікала кров, але дивно те, що він при цьому не кричав і не плакав, а ніби й спокійний залишався.
Омелько ж Костюченко був зігнутий навпіл, бо так його тримали, з вивернутими руками, чуб спустився донизу, і він зарипів з-під того чуба:
— Хай признається, що бреше, бо я його вб’ю!
— Побожися, Несторе, що не брешеш, — мовив пан суддя. — А ще скажи, чи бив тебе батько передоцім і чи не мстишся на ньому?
— Їй-Богу, — урочисто сказав Нестор, перед тим витерши кров із губи та підборіддя затиллям руки, — що батько мене перед тим, як знайшли гроші, не бив, і не чиню йому помсти. А коли брешу про гроші, нехай пожере мене земля-матінка!
— Відпустіть, — глухо сказав з-під навислого чуба Омелько Костюченко. — Раз він побожився, не запиратимуся щодо тих грошей.
Його відпустили, Омелько закинув волосся назад, ще й руками пригладив і став таки й справді спокійний.
— Оповідай далі, Несторе, — наказав пан суддя.
— Еге ж, розкажи їм, розкажи, — буркнув Омелько, примружуючись і криво всміхаючись, ніби дозволяючи казати синові правду. Це по-своєму збадьорило Нестора, і він, погідно хитнувши і вже не мотаючи очками, почав говорити сміливіше:
— Викопали ми тії гроші з міднею, тоді батько взяв і приніс у двір пана писаря Григорія.
— У мій двір? — зчудувався пан писар Григорій. — А чого в мій?
— Це вже дозвольте, панове врядні, мені пояснити, — сказав Омелько Костюченко. — Бо мій малий ще недоліток і добре політики не тямить.
— Говори, — дозволив пан магістратський суддя.
— Бачте, панове врядні, пан писар може потвердити, жона моя, а вона в мене друга, коли сказать по правді, це все одно, що сатана, як і кожна жона, а вона в мене сатана ніби головніша, я в цьому нітрохи не сумніваюсь. А ще тоді я з нею розбив, коли сказати по правді, горшки, то вона, син тому свідком, вогнем на мене дихала. А як баба диха вогнем, то кожен із нас, мужів, зна, лучче її не чіпай, а відійди, бо не вона згорить, а ти. Отож, коли б дознала про ті гроші, то, пан писар може те потвердити, вся вулиця в минуті про те б звідала. А пан писар, на честь йому сказати, особа довіри гідна, а ще й урядна, то я подумав закопати мідню в його городі, поки діло не стане темне. Говори, вилупку, далі…
Читать дальше