Валерій Шевчук - Біс Плоті

— Ти, Сукунихо, — сказав він, — лучче відступись, будеш-бо за ті гроші в ката у руках!

А коли це сталося, то з ближчих дворів рушили до них люди, і стали зобіч, і все те слухали, й чули. А Сакуниха при тому ганьбленні стояла сама не своя, і червоніла, й біліла, й сіріла, й чорніла, й зеленіла, а що все те сталося так нагло, то й отямитися ніяк не могла, та й слова її були перед цим дбайливо виметені з її нутра, як зайва вода чи сміття, отож тільки й спромоглася писнути:.

— Я, Омельку, не знаю, про що ти торочиш.

І вирвалася з людського юрту, що аж помирав од цікавості, й не так пішла, як побігла додому, а позаду ніби великий чорний пес гавкав: «Гах! Гах! Гах!» — продовжував лаяти її Омелько, і ті гахи, поки бігла (аж волосся вибилося з-під очіпка), били її межи плечі, як стусани. А коли прибігла до обійстя власного, то побачила свого сина Івана, котрий спокійнісінько сидів на ослінці серед двору і їв хліб, помащений олією та присолений. Вона ж увірвалась до двору, як шура-бура, і стала перед спокійним аж понікуди нащадком, ніби в землю вбилася.

— Що це начворив? — гукнула вона.

Іван проковтнув хліб, той, котрий жувавсь у роті, вибалушив очі і сказав:

— Я?

— Ти, ти! — скрикнула Сакуниха. — Що це за гроші знайшов? І чи знаходив якісь гроші?

— Гроші? — перепитав Іван, коли він їв, то бував важкомисельний.

— Гроші, гроші, — зойкнула Сакуниха. — Із Костюченковим сином?

— А, ви про те, — мовив спокійно Іван. — Знайшов!

І знову вкусив хліба, помащеного олією і присипаного сіллю, та й почав його пережовувати.

Тоді вона, Варвара Сакуниха, схопила сина за руку й потягла, хоча й пручався трохи, до житомирського вряду, аби він там усе розповів і щоб той уряд дав задоволення їй від образи, яку прилюдно учинив їй, поштивій кубіті, отой чорнопикий обіясник Омелько Костюченко, якого й жінка його Явдоха інакше не зве, як обіясником, бо гроші, як була твердо переконана Сакуниха, ніколи добра не несуть і до добра не приводять, а особливо знайдені, бо знайдені, сказала вона магістратському судді, — чортом бувають підкинені, отже, і є чортячі, і, за законом зла, такі гроші пімщаються на людині; вона ж, поштива кубіта, користується грішми тільки чесно заробленими й біди собі на голову не бажає, а її ще ніхто, хай сусіди скажуть, у житті не лаяв і не безчестив, як отой навісний броварник Омелько, котрого його власна жінка зве обіясником, бо живе вона, Варвара Сакуниха, у цьому світі порядно.

Пан магістратський суддя сидів за столом, як добра бодня, одягнена в жупана, очі в нього були великі й важкі, як дві гирі, і він переклав ті гирі на хлопця.

— Справді знайшов гроші? — спитав. — Тільки не бреши, бо катівської каші закуштуєш.

— А чого мені брехати, — спокійно відказав Іван — коли не їв, то не бував важкомисельний, а більше розумний. — Таки знайшов.

— Чом же раніше мені не сказав? — зойкнула Сакуниха.

— Бо мене не питали, — спокійно й мудро відказав Іван. — А теперечки питають, то й розказую.

І він почав розповідати, при цьому не дивлячись на пана суддю, ані на матір свою, яка слухала і схвильовано ламала собі пальці, а зирячи у вікно, ніби в ньому хтось розклався невидимий та й підказував, що треба мовити.

Отож він, Іван, син Степанихи Сакунихи, гуляв із другим хлопцем Нестором, таки сином Омелька Костюченка, броварника, на вулиці, а було після полудня надвечір, і якось так їм сталося, що набридла гулянка. Тоді Нестор, його приятель, мовив:

— Ходімо до броварні, до мого батька.

І вони пішли, й стало сутеніти, а небо було ніби рідким вогнем залите, а коли підійшли близько до броварні, то небо вже й погасло. І йому, Йванові, стало трохи страшно, навіть захотів повернутися додому, але Нестор умовив іти далі. Отак дійшли до яру — це неподалік бровару, а той бровар — по той бік Тетерева, й перейшли туди через млинову греблю. І тоді хлопець Іван аж зовсім злякався, бо сутінки погустіли, а ще боявся, що мати його сваритиме, що загулявся, хоча він уже не малий, однак мати його, коли загуляється, завжди сварить. І тут вони побачили в яру невеликого синього вогника.

Стали як укопані. І навколо гус, мов кисіль, синій чи радше сірий сутінок, і повітря здавалося густе й непорушне, і бур’яни, що росли навдоколо, почали густо пріти й пахтіти, і серця у хлопців, принаймні в Івана напевне, аж постискалися зі страху чи від якогось лихого передчуття, а на самому дні яру тихо й морочно палахкотів синій вогник, хоча багаття там напевне не горіло, димом не тягло, отак тільки блимало: вискакували сині язички й пропадали, відтак знову вихоплювалися, ніби вискакували з-під землі, тобто ніби сама земля горіла.