Андрій Чайковський - Козацька помста

Карпо став обережно роздягати його до гола з мокрої одежи.

— Я тобі зараз, Остапику, одежу просушу при огні. Поки що ти полеж так, а коли б тобі холодно було, то накрийсь кожухом.

— Я хочу до мого покою.

— Тут нема, дитинко, твого покою, пожди до завтра...

— А я хочу! Занеси мене зараз до мами.

— І мами тут нема, а тепер і ніч, і далеко їхати.

— Зараз до мами мене занеси, — сердився хлопець, — а то я поскаржуся батькові, й він звелить тебе побити.

Хлопцеві здавалося, що то хтось з слуг коло його порається.

Карпо передав мокру одежу Максимові, щоб той просушив її при огні.

За той час приніс старий Охрім кухоль теплого козячого молока.

Хлопець узяв кухоль в руки й став жадно пити молоко.

— Добре молоко? — питає старий.

— Не добре, воно смерділо. Завтра мені такого не давай.

— У мене, дитино, іншого нема...

— То завези мене зараз до мами...

— Тепер не можна — ніч, у лісі вовки бувають. Можуть тебе з'їсти.

Хлопець почав плакати. Його вдягли в просушену одежину й поклали спати. Він довго ще хлипав, поки заснув утомлений.

Старий узяв каганець і ввійшов до першої печери. Він поставив на столі борщу з рибою, паляницю, меду...

По вечері вийшли на двір. Ніч була прегарна. На блакитному небі світив великий місяць. Усюди було тихо, лиш соловейко в садку аж заходився, так виспівував. В воздусі пахло від розквітлої садовини, що, мов снігом, вкрилася білим цвітом. Дерева кидали дивовижні тіни на мураву.

Чарівна українська ніч!

Старий виніс кілька кожухів і розіслав на землі під роскішною черешнею.

— Ну й козаки з нас! — крикнув Карпо. — А де ж наші коні?

— Не журись про коней, їм добре й безпечно. Он там пасуться поприпинані.

— А не бував тут часом вовка?

— Буває й вовк, та в мене добрі собаки. Здалека його почують та розірвуть на шматки. Сідайте ось тут, коли не голодні, та розкажіть мені, звідкіля ви й куди їдете?

Карпо став розказувати старому про все, що ми вже знаємо...

Дід Охрім вислухав усе, покурюючи люльку, та к каже:

— На пана Овруцького треба б нашого Кривоноса. Той ніколи з порожніми руками не відходив. Ех! набрали ми тих замків панських, набрали, а що панів та жидів налущили, то й не перелічиш.

— Хіба ти, діду. Кривоноса знав?

— Чи я знав? я з ним у всіх походах був, та й його славну смерть бачив ось тими очима, що на тебе дивлюся!

— А хіба ти такий старий?

— А як ти гадаєш?

— Шістьдесять, либонь...

— Додай ще двадцять, то як раз буде мій вік...

— Вісімдесять літ? — скрикнув здивовано Максим...

— Так, так, синку. Як покійний Хмель утік на Запорожжя, то я вже козаком на Січі був. От так наче тепер його бачу, як стоїть на січовім майдані перед усім товариством і плаче, жалується:

— Я, каже, старий козак поможіть, мені браття...

Пішло козацтво з ним, пішов і я. Запорожців наче б огнем підпалив. Було завзяття. Жовті Води, Корсунь... гей гей, Боже святий! Гомоніла слава козацька. Ляшків-панів, жидів орендарів та єзуітів гнали, мов череду... Потому пішли загони по всій Україні. Я ходив з Кривоносом. То був козак! Як світ світом, такого не було й не буде. Лицарь був. Нічого не було, чого б він злякався. А вже на Ляхів страх завзятий був. А жидів мотлошив, що аж рука умлівала. Козацтво йшло за ним, як нетлі за світлом. Часи, часи славні, де ви поділись? За Хмельом став цілий народ. У кого лише здорові руки та ноги, кидав усе та біг до батька Хмельницького. То була сила. Ми могли й без татарської підмоги розмести цілу Польщу. Не раз говорив славний полковник Богун, щоб позбутися татарів та самим кінчати. Хмель не зважився на те, хоч знав, що татарва його вже кілька разів зрадила. Не послухали Богуна. От і прийшло Берестечко.

— Ти, діду, був і під Берестечком?

— І там був. Я врятувався чудом божим. Три дні болотом ішов, комишами. Не гадав я вийти живим.

— Так славно почалося, а що з того? — зітхнув Карпо.

— Така воля божа. Попуст за наші гріхи... так, так. Хмельницький славний козак був, розумний ватажок, та він не доріс до того, щоб Україну поставити самостійною... Як би вам це сказати? Вилетів на гору орлом, а зліз униз жабою, бо голова йому закрутилась від такої висоти. А лізучи вниз, поскидав тих, що йому помогли в гору вилети...

— Як се?

— Ось як: увесь український народ став за ним одною душею, бо всім було зле від панів, а найгірше мужикам. Ті мужики-невольники стали відразу лицарями, та ще й якими. А Хмельницький, заманюючи мужиків до себе, обіцяв усе, а в зборівських пунктах забув за чернь, за мужиків, а про самих козаків дбав. А чого не можна було під Зборовом доконати? Я на те все дивився. Ми так зімняли всю Польщу в одній жмені, що тільки потисни раз рукою, й сліду по них не лишиться! А тут Хмельницький гукає: згода, згода! та ще булавою завзятців одганяє, короля собою заступав. Пишуть пункта, та так, наче б мужиків і на світі не було, а саме козацтво...