Андрій Чайковський - Козацька помста

— Остапику, гей! — гукнув Карпо, — ходи сюди, сину...

— Я хочу до замку.

— Хіба ж тобі погано тут? — питає дід. — Ходи зо мною, щось тобі покажу.

Він узяв хлопця за руку й повів до товару.

Тут було маленьке, біле, мов сніг, козлятко.

— Що се таке? — питає хлопець цікаво.

— Козлятко. Я тобі його подарую, візьми собі

Хлопець дуже зрадів. Узяв козлятко на руки й поніс.

Воно забекало. Прийшла стара коза, понюхала й стала вп'ять скубти траву.

— Тобі, певно, їсти хочеться?

— Хочеться.

— Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.

Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Стярий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був занятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.

Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися.

Козаки дивилися на се й собі усміхалися.

— Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.

Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.

— Гарне се? — питав дід.

— Дуже гарне, я такого ще не бачив...

— Коли будеш чемний, то будемо обоє молоти борошно.

— Яке борошно?

— А таке, що з його паляниці печуть, бублики. Тепер хлопець не відставав від діда...

— Як тебе, діду, звати? — питає.

— Зови мене, синку, дідом Охрімом...

— А ти мене зви паном Станіславом Овруцьким.

— Фе! так погано. Я тебе звати буду Остапом, це краще. Ти, бачиш, ще не пан, бо пани великі, а ти малий. Підростеш, тоді друге діло... Тепер ходи до пасіки.

Усе те було для такого панятка невидальщина. Хлопець був дуже цікавий. Тут бачив усе нове, все його цікавило.

А старий Охрім, мов дбайлива нянька, говорив з ним, пояснював. До полудня геть заприязнилися з собою. І мами не згадував.

Тимчасом козаки пішпи до печери. Вона була простора й на прочуд ясна. Через вікно, видовбане в передній стіні, влітали сюди цілі снопи соняшних промінів. На лівій стіні висіла багата турецька й польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап'янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотою та срібною посудою. Срібні михайлики, тарілки, збанки на мед...

Наші козаки оглядали все цікаво та дивувались таким багацтвам в тій печері.

Заглянули й до спальні старого. Не було тут нічого незвичайного. Проста лежанка з дощок, вкрита кожухами; над тим висіла рушниця, проста з витертим ложем, порохівниця, мішок з кулями, довгий гострий ніж та два пістолі й ікона Богородиці в золочених рямах.

Козаки перехрестилися, а далі глянули один на одного й відразу подумали собі: "Говорять, що старий з чортом руку держить, а в нього ікона христіянська".

Старий покинув хлопця з козою на дворі й заходився варити обід.

Козаки теж вийшли на двір і наблизилися до хлопця. Він держав козлятко за шию й щось до його говорив.

— Що ж, Остапе, добре тобі тут? — питає Карпо.

— Добре. Воно так молоко п'є з кухлика, мов цуциня.

— Воно краще цуциняти, бо не кусає... А може б ти мені його подарував? — дрочився Карпо.

— Не дам. Попроси діда Охріма, він тобі дасть інше. Там ще скілько є.

— А ти любиш діда Охріма?

— Люблю. Він обіцяв навчити мене стріляти медведя.

— А мене любиш?

— Тебе ні. Нащо ти мене забрав від мами? Я хочу до мами, — і хлопець став плакати...

Почув се дід Охрім:

— Остапе, ану ходи до мене, щось тобі покажу. Хлопець побіг миттю до печери... Дід Охрім став його забавляти та заговорювати.

— Треба буде його тут залишити, — каже Карпо до Максима. —Здається, кращого місця не буде. Візьму його звідсіля, як підросте та зовсім забуде про колишнє.

— Я теж так гадаю. Тут і безпечно буде. Я справді не знаю безпечнішого місця. Воно неприступне, а ще народ уважає старого за характерника й чортового кума.

— Я справді не вгадаю, в котрий бік іти, щоб звідсіля вийти. Якийсь справді зачарований кут. Сьогодня поговорю з дідом. В мене трохи червінців в сідлі є, то лишу йому на початок.

— Цікаво знати, хто він? Розумна людина, нічого сказати. Як він тут гарно загосподарився. Усе має, чого душа забажа. Таких зімовників на цілій Україні либонь нема.