Андрій Чайковський - Козацька помста

— Говорять, що се сталося по волі кримського хана. Він грозив, що коли козаки не вгамуються, то він Польщі помагатиме.

— Начхать було на хана й на цілу орду. У нас таке було завзяття, що з татарів ні одна лаба не вийшла б жива. Кажу вам: ляшня вже конала під нашими шаблями. Ще півгодини, й був би їм усім капут. Кажуть, що Богун аж плакав перед гетьманом, просив, щоб не переставати.

— Чого ж Богун не доконав сього сам? Його ж були б козаки послухали?

— Він лицар був. Не хотів заводить у війську роз'єднання. Він хоч не згоджувався з тим, що робив Хмельницький, а зоставався йому вірним аж до смерті. То щира була душа... Хмельницький відцурався черні, простого народа. Народ перестав йому вірити, а від того все пішло шкереберть... Хмельницький тяжкий гріх узяв на душу, по волі чи по неволі... Слухайте, хлопці, мого старого розуму, пам'ятайте, що без народа або проти народа нічогісінько не доконається. А з народом однодушно можна гори перевалювати. Пам'ятайте як гарно йшло Хмельницькому, коли народ йшов за ним, а як пішло йому з Петрового дня, коли народ від його відскочив... Аж до того прийшло, що народ проклинав його: „бодай тебе, пане Хмельницький, перша куля не минула..."

— Давно ти, діду, від козаків пішов та в сій глушині засів?

— Тридцять літ буде, як тут живу самітно.

— Від тебе не одно б почув, не одного навчився...

— Може. Тепер спіть здорові. Ще й завтра день буде, то розкажу дещо. Мене теж сон морочить.

Не треба було сього козакам двічи казати. Вони були змучені й насилу відганяли сон. Місяць сховався за ліс. В балці стемніло. Соловейко затих. Десь високо в скелі озвалась сова. Чути було, як коні хрупали траву.

____________________

Вже сонце вийшло високо на небі, а козаки ще спали.

Дід Охрім давно вже зварив для гостей снідання, обійшов своє господарство, був у пасіці, коней напоїв, до хлопця навідувався, а вони спали, мов убиті.

Їм спалося дуже добре. Під черешнею сонце їх не пекло.

В повітрі було тихо, без вітру, повітря тремтіло на сонці. Бжоли бреніли на деревах, збираючи мед. У такому то й вік проспати можна. Старий воркотів незадоволений: нінащо козацтво звелося, сплюхи та й годі, — а далі не втерпів, та й гукнув їм над головою:

— Ану, панове товариство, вставайте, пани йдуть!

Карпо з Максимом схопились відразу на ноги.

— Які пани? Де! Що? — питають заспані.

— Егеж! от налякав!.. то я так жартував лиш, щоб скоріше прокинулись. Панів чорт мав, звідкіля їм тут взятися, — а поки що вмийтеся та снідати ходіть.

Охрім повів їх недалеко своєї оселі. Тут плило з скелі чисте, як кришталь джерело й спливало до великого кам'яного басейну, звідки відпливало малим потічком в долину. Над потічком стояла якась невеличка будівля.

Козаки залюбки вмилися холодною водою.

— Гарна в тебе вода, діду...

— Без цього я б тут і години не всидів. Та воно, ніде правди діти, такої балки на всій Україні другої немає...

— А се ж що за будівля така?

— Млиночок поставив.

— І млиночок? — здивувався Карпо...

— Хіба ж на базар за борошном піду?

— А зерна звідкіля береш?

— Землю орю, та й збираю, що Бог уродить...

Звідси пішли до домівки. По дорозі стрінули в загороді

ціле стадо курей.

— Та ти, діду, справді хазяїн не аби-який.

— Побачиш ще дещо.

Старий виніс їм снідання під черешню. Варене молоко, мед у мисці, паляницю, печене мясо.

— Мені б на паненя подивитися.

— Я дививсь, він ще спить.

— Чи не багато того спання?

— Нічого, хай виспиться гаразд. Тепер ходіть, покажу вам моє хазяйство.

І повів своїх гостей по леваді. Зараз з лівої сторони від печери була друга, ще просторніша. Тут була стайня на кози, два волики й корову. Тепер не було тут нічого. Товар пасся в окремій загороді. Вхід до тої печери заложений був кущами так, що не видно було нічого. Трохи ниже стояв гарний садок. В садку стоять рядком вулики. На деревах бренять бжоли. З другого боку йде огорожа на товар. Він пересувається з місця на місце, поки не випасе трави. На самій середині балки грядки з усякою городиною. Капуста, буряки, морква, кавуни, огірки. А ще далі загони пшениці, ячменю, гречки та проса...

Козаки не можуть отямитися з дива...

— Ти тут сам діду?

— Тепер не сам, гостей маю.

За ними ступали крок за кроком два великі пси. —

— І ти, діду, не боїшся сам?

— Хіба ж я сам? Ось, бачиш, мої товариші, мої вірні слуги, — каже, показуючи на псів. Ану, нехай би мене хто зачепив...

За той час хлопець прокинувсь і вийшов аж на двір. Він стояв перед печерею й протирав заспані очі. Сонце його разило.