Андрій Чайковський - Козацька помста

Обіцяна паном Овруцьким нагорода не зосталась без наслідків. Згодом стали до замку приходити з малими хлопцями різні люди. Приходили жиди, цигани, баби, ведучи з собою малих хлопців.

Тоді пані з тремтячим серцем збігала з башти вниз. Пан виходив з своїх покоїв, та їх надії показувалися марними. Вкінці панові надокучило таке обдурювання й він звелів одного жида за брамою повісити.

Одного разу вирушили пани на гайдамаків, розбили якусь малу ватагу й піймали кількох. Пан Овруцький, дізнавшись про те, запросив до себе панів, почастував їх гарно і випросив собі пійманих гайдамаків, яких велів замкнути до льоху. Пан Овруцький від разу змінився. Став веселий, говіркий, наче б з мертвих устав.

Коли гості роз'їхались, він вийшов на подвіря й казав вивести вязнів. Страх, як вони виглядали: помучені, голодні, скривавлені, ледве на ногах стояли. Побачивши таких, пан Овруцький зареготався страшне, аж усім кров у жилах стигла. Приступив до них і став любенько, солодко розпитивати їх, звідкіля вони й чиї. У бідолах прокинулась надія. Ось трапився добрячий пан, що їх випросив від лютих панів, може, на волю пустить...

Вони йому все розповіли по щирости та стали дякувати.

—Я вже, мої любенькі та кохані — ха-ха-ха, придумав для вас долю, хі-хі-хі, що мені ще не так дякуватимете — ручуся вам, що будете мною задоволені — та й знов регочеться...

—Кржиштофе! сюди! — кликнув пан, і перед ним з'явився прислужник, що справував колись-то на замку ремесло ката...

— Сьогодні видерти їм по три паси з плечей — ха-ха-ха, а на завтра я впять розпоряджусь...

Гайдамаки второпіли. Такого кінця вони не сподівалися.

Тут кинулися до них помічники ката, поздирали з них латані сорочки, попривязували до стовпів і стали дерти живу шкуру. Почувася страшенний крик.

А пан стоїть собі, узявся в боки й регочеться.

Тоді сталося щось несподіване. Пані Овруцька дивилася в вікна башти бачила всю ту роботу, не знаючи з разу, до чого воно йде. Та як побачила ненависного Кржиштофа коло роботи, не втерпіла. Збігла вниз і напалася на чоловіка.

— Ти, нелюде, звірюко, мало тобі кари божої? Хочеш неодмінно стягнути гнів божий на голову нашої дитини? Я наказую: перестань і вели тих нешасних пустити на волю...

Вона виглядала страшно... розпущене волося, очі вогнем горять... Прислужники не пізнали тепер сеї покірної, плаксивої пані

Навіть кат покинув свою роботу, ждучи, що буде далі.

Пан Овруцький тільки зареготався та скривив лице, мов сатана. Він прискочив до жінки, й штовхнув її з усієї сили кулаком у груди.

— Ти, гайдамацька душе, ти, бестіє. Мені наказувати будеш?

Пані Овруцька впала горілиць на землю. Служба кинулась її підводити. Вона лиш два рази дихнула й нежива стала. Служба охнула.

А пан Овруцький обернувся до ката й уп'ять зареготався.

— Ти, небоже, батогів хочеш, чого став?

І знову почалася кривава робота серед стогону, крику й прокльонів.

Пані занесли до покоїв, і там її прибрали. Замковий капелян став правити панахиду, а пан гравсь з гайдамаками.

Щодня вигадував нові муки. Щодня виводив їх на подвіря. Їм відрубали руки й ноги, пекли горячим залізом.

Дехто не видержав, але було двоє таких, що в самий день похорону жінки звелів їм пан повідкручувати голови.

За жінкою він ні разу не пожалкував, і ніхто при йому не смів за доброю панею заплакати.

По похороні зажив пан вп'ять давнім життям. Запрошував гостей, завів військо, музику, як було колись.

Людям здавалося, що та перерва часу, то був лиш якийсь невияснений сон, і панові здавалося, що він увесь той час проспав бездільно, а тепер почав нове, статочне життя.

Він єднався з сусідніми панами й робив виправи на гайдамаків. В такому поході перебував не раз кілька тижнів. В якому селі було зловлять запорожців або гайдамаків, ціле село нищили, палили, людей мордували, не розбираючи, старий чи молодий. Пан Овруцький поводився так, як пес, котрого довго держали на ланцюгу, а тепер спустили.

Після кожного такого походу вертався до свого замку пан Овруцький з добичею. Привозив кожного разу по кільканадцять пов'язаних "харцизів", щоб погратись, потішитися їх страшними муками. Після такого походу чути було на замку страшні стогони мордованих людей, а кров козацька потоками пливла по замковому подвір'ю.

На цілу околицю ближчу й дальшу наліг переполох.

Люди боялися голосно говорити. Пан мав усюди своїх шпигів. Не дай Господи, підслухає хто яке необачне слово, затягнуть невинного чоловіка до замку й убьють киями.