Микола Хвильовий - Синi етюди

Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi якоїсь романтизованої дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п'яний,- така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.

Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав?

Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в твоїй душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки твоєї юности.

А втiм, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б'єргальцi й нюхає тютюновий дим за чашкою пива, другий флiртує десь з радянськими "мадам", третiй млiє бiля самовара й радiо-рупора останньої конструкцiї.

Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних свiтiв менi також вiдома, як i всякому флямарiону.

В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремнi, патронташi, ягдташi й рушницi i кличу свою суку Нелi. Собака добре знає, в чому справа, i починає хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi й дивлюсь на свого iрландського сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском.

- Що з вами? - запитую я.- На якiй мовi ви говорите? На мовi паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумiю вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dirе!

Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi я рiшуче кiнчаю з цiєю церемонiєю i йду з дому.

На вулицi ми беремо вiзника, i за пiвгодини я вже за городом, на товарнiй станцiї. Сюди подадуть дачний потяг на степовi пiвстанки, i за кiлька хвилин ми розпрощаємось iз шумом мiських вулиць.

I вже тут, на дальньому перонi, я починаю перероджуватись. Я забуваю сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi так легко на душi, нiбито я нiколи не знав тоски й терзанiй. Дух моїх прадiдiв оживає в менi, i я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я їду туди, де мене чекає вiльний степ, тихi задумливi озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок.

Коли ми з Нелi приїжджаємо на станцiю, там уже давно бродять ватаги мисливцiв, i давно вже верещать родичi мого сетера. Iз степу летить бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилює менi нiздрi. Нарештi подають потяг, i я лiзу в мисливський вагон. Нелi махає хвостом i дивиться на мене ласкавими очима. Я розумiю, в чому справа: вона просить допомогти їй зiбратись на верхню полку.

- Добре! - кажу я й пiдiймаю її.

У вагонi стоїть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних козацьких пiсень, в другому - якийсь мисливець розповiдає анекдоти. Тодi менi прокидається вовчий апетит, i я розгортаю пакунок.

- Ей, держи! Держи її - кричать мисливцi: то пробiгла вагоном якась дiвчина.

Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками (у вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiтає в степ.

Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й перегортаю сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй цiлком вiдповiдає вiршам римського поета. Iнодi я беру з собою тургенєвськi "Нотатки мисливця", але перечитую в них тiльки тi абзаци, де автор малює природу. Дiалоги я обминаю й обминаю все те, що не вiдповiдає моєму настроєвi. Навiть на полюваннi я не прислухаюсь до так званих "серйозних" розмов, i все, що я спостерiгаю там, все воно свiтиться крiзь рожевий димок моєї безтурботної епiкурейської уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей.

- Пробачте менi, дорогi друзi,- думаю я.- Але дозвольте забути про вас.

Потяг розриває простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, i спокiйнi кургани стережуть спокiй безмежности.

Тодi надходить задума, i передi мною виростає наш посьолок, батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз поїхав з ним на полювання. Пам'ятаю, ми приїхали на луки вночi. Я думав, що це "Бєжин луг". Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий i тривожний. А розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах i зустрiчав вранiшнiй перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам'ятаю, я хотiв тодi умерти - так прекрасно було й так билось моє молоде серце.

Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилi, посьолок навiки зник з мого горизонту, i менi залишається тiльки згадувати їх. Та й згадувати менi треба обережно, щоб хтось не помiтив. Моя путь уже теж заламується до могили.