Микола Хвильовий - Синi етюди

- …Знаєте, колись у дитинствi в моєї мами були обмороки. I от я бiгала за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, знаєте, дуже кохала маму. I менi хотiлось її закохати, зовсiм, щоб мене не було. Ляжеш бiля мами, притулишся до неї, i так щiльно, що хочеться влiзти в її тiло, злитись як одно тiло… I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як смерть, i її одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала свою лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб болiло. I тодi, знаєте, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!

Змовкла й ще сказала:

- Це радiсть терпiння, бабусю.

…На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка прокинеться брук. В кiмнатi вогко, жеврiє каганець.

…I в цей час на другому кiнцi города за рiкою Дема стоїть бiля мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями. Навпроти в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються дверi i випускають, i випускають (як це в Горького?) "безпокойних i iних".

Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: "Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю завтра пiти". Стефан сказав: "Не знаю. Я, дядю, в полiтичних дiлах не фахiвець".- "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг спати. Спить.

…Стефан, як i завжди пiсля роботи, спокiйно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi очi, як в оленя, уважно дивляться крiзь окуляри.

- …Демо, покинь! Лягай спати.

- Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от - мої пензлi лежать.

Стефан усмiхнувся:

- Знову за своє. Чудний ти, Демо.

Тодi Дема кидається до столу й жагуче говорить:

- Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маєш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твоє життя так тихо, лагiдно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…

- Дякую за комплiмент!

- Дякуй - не дякуй, а це правда. I от виходиш ранком спокiйно на роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм читаєш газети. Що це?

Стефан ще усмiхається, пiдводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрiвлями.

- …Я, Демо, бувший математик, фiзик, i я знаю, скажемо, цiну Декартовiй системi координатiв… Лягай спати. Я теж утомився.

…Проходили шумно по вулицi натовпи з опери й зникали поодинцi у вогких масивах весняної ночi.

- …Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть.

…Гряде весна. I повiнь так шумить, що на серцi надзвичайний божевiльний пожар.

Дядя Варфоломiй пiшов у город.

…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю мат! про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя чудову казку: "Рiкi-Тiкi-Тавi". Дема пiшов. За стiною хтось уїдливо-одноманiтно повторював:

- Суб'єкт в об'єктi.

Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полiсся. Аd litteram.

…А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль i Ко. Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамваї, собор, брук.

- …Веронiка не приходила?

- Нi! - це Дема.

- Варфоломiй казав, що бачив її.

…Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. "Тiльки лiнiї". Бiльш нiчого. "Тiльки лiнiї".

…Трамвай, собор, брук.

А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо - чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…

"Ну, не кажи". I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Веронiка сказала: "Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина".

Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:

"Веронiка жона". I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…

…Це було вчора…

…А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.

- Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:

- Веронiко!

- Я.

Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.

Синiй весняний вечiр танув.