Микола Хвильовий - Синi етюди

…Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити їй груди своїм комунiстичним сяйвом… Темна наша батькiвщина…

…Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:

- Втекли!

В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.

Втирав хусткою пiт.

- Повернемо, мабуть, додому, чи що?

- Нi! Гайда на Солонський Яр.

- Та чого ж ми поїдемо?

- А того, що треба видивитись, осточортiли вже.

Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був упертий.

Поїхали. За пiвверстви зупинились, позлазили з коней i з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село - усе ховалося в зеленiй тишi.

Так перебули, мабуть, з пiвгодини. Потiм Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.

Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр, i знову гостро пахло молодняком. Зiрвався заєць i залопотiв по листях.

(…Темна наша батькiвщина, i темнi в нiй лiси. Тягнуться вони на Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).

…Казав мiлiцiонер:

- А може б, помирилися… Слиш, Савко?

- Нiззя…

- А то, їй-богу, могорич запили б…

Савко гостро дивився в гущавину.

Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.

Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал, i далеко пiшла грiзна луна.

Конi рвонулись i кинулися з лiсу.

Засвистiв вiтер.

Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту копит: за млинчанами летiла погоня з голохвастiвцiв.

Рудий мiлiцiонер зупинив коня:

- Братцi, не бийте!

Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як божевiльний, гнав вiн свою кобилу на Млинки.

- Цок! Цок! Цок!

Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв, поки острожники не вискочать iз лiсу.

- Цок! Цок! Цок!

Свистить вiтер у вухах. Гнiда кобила запiзнилась, важко дихає на дерева… (Невже навздоженуть?)

…Свистить вiтер.

…Нарештi Савко вискочив у поле.

На заходi жеврiло (конало) небо. Десь горiли бур'яни пiд огнем польового повiтря. Поле горiло бур'янами.

Знову гримнув випал - то вискочила на узлiсся ватага солончан.

Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.

Захропла.

Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.

Ватага зупинилася.

Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.

Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.

Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першої хати.

Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору…

…Скоро в дворi були й солончани.

…Млинки наче вимерли, тiльки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.

Голохвастiвцi витягли з хати хазяїна:

- Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? '

- Та я ж… їй-богу… Свиснув чмiлем у повiтря нагай.

Хазяїн заплакав i вказав на комору.

Заревли солончани, оточили будiвлю.

Гей, ти! Чого перелякався - вилазь!

I наставили пiд комору одрiзи.

…Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.

Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.

Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.

Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.

…Млинки мовчали.

…За вiтряками голохвастiвцi зупинились;

- Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!

…А потiм двоє одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й пустили два червонi пiвнi.

…На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни.

Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони. Загаласували вулицi.

- Рятуйте! Рятуйте!

…А глибокої ночi iз злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастiвцiв.

…Тiєї ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.

I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни, i гостро пахло дубовим молодняком.

Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але вiн робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станцiї було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в постолах, i було прокисло. В залi першої-другої класи буфет: двi-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека шипiв блiдо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутiй станцiї. I от станцiю так далеко закинуло, що тiльки скажеш - "дивно!". Навiть повiтовий город (маячить вiдци). прокидається, насторожився, а тут i досi в "мужськiй уборнiй" лежить огризок сосиски й ручка вiд кулемета "Махim". Але саме ця-то станцiя й ворушила своєю приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було тихо, радiсно, лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй перону рiзкими дзвонами на повiстку. Потiм удари одлунають - i знову тихо. Дядя Варфоломiй вийняв з кишенi телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: "Ї д ь т е. З г о д н и й". Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I слiд: на то вiн i брат. Не можна ж її залишити в такiм становищi. I тут же дядя Варфоломiй подумав: "Чудово! Божественно! Приїде - курочок розведе!" А потiм ще подумав (по традицiї: "хто не був молодий, той не був дурень"): "А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта життєйська".