Микола Хвильовий - Синi етюди

- Ви плакали?

- Так!..

I засмiялась:

- Менi трiшки соромно… знаєте… буває.

I розказала.

Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i "кiт у чоботях", але i їй буває сумно й буває не буває:

- Дзуськи!

Тодi менi кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в неї вже було байстря i це невеличке байстря -

- повiсив на лiхтарi козак.

Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.

…Я згадав снiговий степ.

…Iшла мжичка.

…Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.

А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу.

А от маленький подвиг - це без сумнiву. А чий? -

- Ви подумайте.

…Товариш Жучок N 2,

N З, N 4,

i не знаю, ще скiльки є.

Товариш Жучок N 1 нема.

Зник "кiт у чоботях" у глухих нетрях республiки.

Зник товариш Жучок.

…Ходить "кiт у чоботях" по бур'янах революцiї, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке - ви знаєте.

Так:

- пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати - вишивати золотом або срiблом - це яскраво).

Ми назвали -

- товариш Жучок.

А iсторiя назве -

- "кiт у чоботях".

Кiт у чоботях - тип. Точка. Коротко. Ясно.

Все.

На Донеччинi - завод.

Уночi над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку - тодi в посьолку сниться…

На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за юртою тайга - холодна, в снiгах: бори, бори, i нема їм краю.

Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:

- Або в завод, або за кордон революцiю робити.

Послали в завод.

Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi - вiдходять до моря, коли зi сходу - на запорiзький степ.

…Цех. Вийшли. Пiзно.

Мовчазно шумiли машини в таємнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводської ночi - глибокої, як море бiля японського берега.

Iшли: Юрко, Остап - люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi - холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi).

Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що думає нiч?

Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову…

- …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють - один розбрат.

…Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд неї. У неї ноги трiшки колесом i, як у молоденької дiвчини, зiтхання.

- …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай - i квит.

Юрковi було образливо, а Остап говорив:

- Моє яке дiло; хтось добере - нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.

Болото закумкало нiч. Де болото? То - жаби.

Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:

- Товаришу Юрко! Що це таке - емiсiя? А потiм: що це таке - девальвацiя?

- Ти краще постiль постели,- сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом:

- Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi…Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу.

- Я забула зачинити вiкно.

- Зачинiть.

Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неї. Болiли плечi, болiла спина - цiлий день носив рейки.

Без революцiї, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або, або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато - так.

Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко - потiм. (Потiм): кидається до дверей. Наталка зупиняє.

- …Що?

- Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились…А то пiдставляє пiд його обличчя дзеркало.

- Гарний?

Вiн знає, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався.

- Ех, Наталю!

Вiн зiтхнув, але зачепити її не вiдважився. Поспiшає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далi парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мрiє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всi.

I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це не Америка, але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод - важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.

Тече життєва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).