Раїса Іванченко - Віщий Олег

4. VІІІ.1987 — 30.I.1993. Київ — Конча-Озерна

Віщий Олег тепер знав, що він — віщий. Бо так записав про нього у свої пергамени святитель Оскольдової церкви. Тому й терпів його, хоча старий Перунів волхв Славута люто ненавидів того однорукого священика, котрий заносив літа й діяння у пергамени. Олег скоро й сам майже увірував у свою вищість і в свою святість. У душі мав гордість велику, що у Київській державі його, зухвалого новгородського воєводу, визнали саме таким — віщим. Мабуть, через те він так рвався до цього Києва, бо душа його відала, що тут його наречуть віщим... Щоправда, назва та пішла від лукавих київських бояр, котрі потай прикликали його сюди, щоб убити зненавидженого самовладного Оскольда. І він радо прийшов сюди і вбив Оскольда. І сів на сих горах. Новгорода він давно вже боявся. Там не вщухала ворохба простої новгородської чаді і ліпших мужів в золотих поясах. Не хотіли слухати Олега, посадника свого, якою підпирали варязькі ватаги. Не визнавали влади над собою! А коли таке жадання входить в душу товписька худорідних людей, то воно неодмінно здійснюється. Олег знав про це ще з Рюрикових часів. У Києві городський люд був інакший. Чи довірливіший, чи байдужіший: за свого Києвича останнього — Оскольда — не мстили. Лиш іноді ловив на собі здивовані, недобрі позирки. Олега і його дружину на свої віча не кликали, може, тому що Перунів волхв відразу ж освятив на Перуновому капищі Олега і його приходнів. А може, тому, що в ті дні стояли під Києвом орди печеніжинів та угрів, стояли й очікували, доки Олег не всядеться на стіл Києвичів. Киянам було не до Княжої Гори: бігли на градські вали, стояли на сторожі нощеденно . Отоді мудрий волхв Славута розголосив по всіх кінцях Києва, що новий володар їхнього града і його вої врятують киян, коли вони присягнуть йому на вірність іменем Перуна. Градяни присягати не поспішали. І Олег збагнув, що випробовувати долю не варто, треба швидше показати свою змогу перед Києвом. І тоді він поїхав у вежі печеніжинів та угрів з дарами. І купив Києву мир. І повірили кияни йому. Хоча на Перунів пагорб із присягою все ж таки не прийшли. Орди відсунулись не так уже й далеко — лише за Стугну, та й стали у вичікуванні. А що, коли вони, ті орди, яко соузники, підтримають новгородського находника і, коли вигнати Олега з Києва, посунуть на град? Отоді степовики накинуть на полян-країнців свої сиром'ятні тенета! Вибір у киян був жорсткий: Степ або Олег. Що таке Степ — кияни знали одвіку. Про Олега ж не знали нічогісінько. Тож і зачаїлись. У тривогах і недобрих передчуттях спливали дні. Сірими гадюками по Києву повзли одні за одними чутки. Мовили, що смерть останнього Києвича — Оскольда,— то помста від Перуна за хрещення Оскольдове. Мовили, що нашестя Олегових варягів з новгородською дружиною було накликане отими чорнорясими хрестителями греками, що їх прикликав до Києва Оскольд. Мовили, що се Олегове лихоліття минеться, коли у деревській землі виросте Оскольдич — Малко, з яким втекла колись із Києва деревська княгиня Ярка... На подільських торговищах бродили волхви і ворожили по зорях. Віщували кінець світу, і велику воду, і великий вогонь, який упаде скоро з неба на Київ... А орди стояли за Стугною... Тоді Олег збагнув, що він довіри киян не має. Покликав на раду київських бояр. Щойно рушили до великої палати, як звідкись, де не візьмись, вимчала трійка шалених вороньків. Дзеленчали з усієї сили дзвіночки на їх довгих шиях, крем'яні копита розметували перед собою голубів, курей, псів, челядинів. На повозі із дерев'яною різьбленою спинкою стояла тонка дівчина. Вона упиралась ногою в передок повоза й пружно натягувала повідки. Над її червоним навершником розвівались кінці золотисто-прозорого убруса, що перев'язував їй смагле чоло. На скронях дзвеніли срібні підвіски. Обличчя витяглось, напружилось, чорні брови перелякано звились високо на чоло. А очі — очі пильно й незрушно вдивлялись кудись вперед. — Тю!.. Гамівна якась! — сплюнув боярин Радим. — Хто така? — провіз її очима Олег. — Го?рдина. Дочка старого боярина Бодця. Олег ще раз огледівся, але від повоза з дівчиною лишився тільки стукіт копит та віддалене дзеленчання дзвіночка. У великій гридниці уже сиділи велеможні київські бояри — і Бодець, і Олій, і Добрита... Олег держав з ними раду. І мовили: забери, володарю, все золото з Києва і відкупись від орди, Бо Київ мечів не дасть. А коли й дасть, то вони двосічні, б’ють на два кінці ті руські країнські мечі! Одним кінцем можуть посікти ординців, другим — хтозна! — може, й нас.