Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Але новий отець-місіонер так розкрутився, що й зупинити його було годі. Уже готував утворити тут свою єпархію. Що тоді робитимуть численні руські та болгарські священики? Що він, Григорій, робитиме тут?

Княгиня Ольга також грішила перед церквою, коли не перед Богом. Хрещена-бо в лоні грецької віри, а закликала латинина від римського папи. Звісно, він, отець Григорій, знає, що це був її виграш перед Царгородом, але люди цього не розуміли й осуджували княгиню. Хто з киян знав чи вболівав за тим, що Болгарська держава була знищена ромеями тихо й мирно і ось-ось мала впасти під ноги Східно-Римської імперії. Ольга шукала для Країни Руси іншого виходу.

Та вийшло так, що Адальберт був необачно нетерплячий й нетерпимий. І тим відштовхнув од неї і давніх київських християн, і язичників, і варяжинів. І його, старого її пресвітера Григорія... Думав, що ж робити.

Покликав до себе Чуриню. Боярчук цей люто зненавидів Ольгу за Малушу. Княгиня відмовила йому в жениханні. Коб не та відмова, ще навесні відбубнили б весілля й дістав би Чуриня у віно за Малушею всю землю деревську! Го! Ким би він був тепер?

Тепер боярчук гриз нігті, вовчиськом завивав од княгининої кривди. А Малуша гойдала в колисці Святославового сина. Назвали його Володимиром. За звичаєм вона жона молодому князеві. Ховається по людях. А Святослав чи й знає, як зростає його дитя... Сидить все з варягами.

Тому отець Григорій сказав Чурині:

— Велику неправду вчинила княгиня над киянами, сину. Маємо боронитись від того знахабнілого Адальберта.

Чуриня скинув на пресвітера погляд своїх красивих карих очей.

— Як боронитись від нього?

— Латинин хоще занапастити душі киян. Хоще забрати хором, котрий над Киянкою-річкою.

— Отой, що дядько Гомін ставив? Навіщо?

— Хоще свою церкву латинську там відкрити. Кажуть, княгиня дозволила...

— Не бути сьому! — скипів Чуриня.— Я зроблю заклич на всю землю київську! Підніму все народьство!.. Не віддамо свого храму!..— Чуриня грізно трусонув своїми предивними чорними кучерями.

Отець Григорій не помилився. В жилах цього боярчука тече палка кров його матері — боярині Гордини.

Пресвітер схилив голову у мовчазній згоді. Так, проти Адальберта треба підняти людей...

— Як гадаєш,— обережно запитав у Чурині,— Святослав і його задруги-варяги до кого пристануть?

Чуриня на мить замислився. По його страдницькому обличчю розлився миттєвий розпач. Аж поблідли вилиці й закрайки твердих уст.

— Вони пристануть до... вони будуть проти латинина. І... проти княгині.

— Навіщо ж проти неї? — переполошився пресвітер. Бо коли княгиню-християнку стягнуть із київського стола, де буде тоді він, Григорій, і вся його братія?

Але це для Чурині було вже нецікавим. Його голову взяла в полон гарячкова думка: швидше, швидше бігти до киян і робити заклич!.. І піднімати ворохбу проти латинина! Пощо хоче привласнити наші старі храми? Пощо творить поглум над вірою пращурів? Пощо забрали терем у славного воєводи Щербила? О воєводо, Чуриня і кияни порятують тебе! На волю його!.. На волю!..

Чуриня вже біг вулицею й кричав:

— Гнати латинина з Києва!.. Занапастив наш град!.. Осквернює наші храми!..

Хтось вигулькнув з-за воріт, хтось сахнувся від нього, хтось став йому на перепутті — і всі почули той заклич Чурині. Леле! Уже й храми відбирають їхні... Дожилися... І все то княгиня накликала біду!.. Отой латинин і дівиць та юнаків хапав на Купайлове свято, його служки роздягали бранців у кущах і пускали голими на осраму!.. Тепер відбирає храм... Хіба вони ставили його для чужого Бога? То храм їхніх богів. Там упокоїлись душі їхніх пращурів — і Гомона-здателя, і Степка Книжника... Не дамо осквернити наші святощі!.. Не дамо!..

Доки Чуриня збігав Боричевим узвозом і завертав на Боричів Тік, пресвітера Григорія покликала княгиня Ольга.

У світлиці, переповненій барвистими променями сонця, які щедро лилися крізь кольорові шибки вікон, сиділи якісь мужі. Бородаті, вбрані в ошатні позолочені кунтуші, у високі боярські шапки. Ромеї не ромеї, а люди значні. Либонь, болгарини. Якась сольба...

Княгиня радо кинула втомленим поглядом до пресвітера:

— Сольба від боярина Шишмана... і від Сурсубула.

— Так, від Мокра Шишмана,— підтвердив один із них.

— Мовлять, цар Петро і його двір колись на догоду кесарям відмовився мати свою рать. От їх і шматують мадяри. І на Ромею вільно тоді йдуть. А кесар тепер погрожує: не зупините мадярів, прийду у вашу землю, поб'ю мадярів і повоюю вас. Бояри просять у нас ратної помочі.