Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Чекай-но, владико... Чекай! — нарешті м'яко перебиває його Ольга.— В руських землях великий Оттон ще не встиг поставити жодної церкви, бо не підкорена ним ця земля. Та й польської не підкорив. Хіба не так?

Адальбертове обличчя почало братися плямами досади, масніти, червоніти.

— Але ж буде, княгине! Буде!..— єпископ підніс догори вказівний палець. Рожево-білий, випещений перст отця- пресвітера. З довгим, округло загостреним нігтем. Глузливо посміхався в лице княгині. Княгиня вдала, що не помічає того глузу. Гм... Він готовий уже тут відкривати цілу єпархію як у підкореній землі...

— Не поспішай, владико. Приглянься до наших людей.

— Збагни їхні старі обичаї. Сьогодні в Києві велике свято — Купайла. Красиве й велике свято. Молоде свято кохання. Чи є у вас такі? — намагалась обережними порадами збити пиху самовпевненого германа. Не накоїв би лиха! Надто поспішливий у своїх забаганках цей посол великого західного імператора. Треба його примусити вивчити сей народ, полюбити його і тоді вже братися за справу. Але чи здатен він на те? Чи здатен поєднати в соуззі їхні країни? Щоб вистояти супроти Ромеї... щоб не повторити згубної долі Болгарії... Чи здатен владика Адальберт піднятися на таке розуміння державницьких потреб? Їй здається, що його думки не сягають того розуміння, його цікавить суто своє— церкви, єпархія, де він сам буде владарювати.

— Язичницьке свято? Негоже християнину шанувати й вивчати язичницькі забобони! — суворо й повчально промовив.— Істинний Бог — Ісус Христос.

Отже, Адальберт навіть не збагнув обережного застереження княгині. Нетерпляче позирав навсібіч, ловив на собі цікаві й допитливі погляди двірських людей та челяді, був вдоволений: був певен, кожне слово його тут ловлять на льоту. І він прибув сюди для великої місії, щоб усіх людей перетягти в свою віру, під владу свого короля.

Римський папа Іоанн Тринадцятий напевне ж наставить його тут архієпископом... І возстане нова руська єпархія, яку очолить він, Адальберт...

— Як знаєш, владико. Але не поспішайся. Обживись у Києві. А ми тим часом пошлемо до твого короля-імператора дари — хай Бог благословляє й далі його діяння і його труд,— Ольга говорила тихо й спокійно. Та думки її бігли вже іншими дорогами.

Адальберт вклонився. Стріпнув головою й величаво поплив до виходу. Присутні мовчки відступали вбік, утворюючи довгий прохід для цього дивного гостя. Прийшов у Київ владарювати над душами народу, але не жадав пізнати той народ!..

Коли почесний гість опинився за порогом, враз усі відчули якусь полегкість. Люди заусміхались, розправили плечі, зітхнули, заговорили пошептом, потім загули... Обличчя княгині зробилось зістареним і пісним. Згасла синява в очах, міцно затиснуті вуста окреслились підківками глибоких зморщок. Ніби щойно втратила свою найвищу потаємну надію, якою жила і цвіла до цієї миті.

— Княгине-матінко...— це підійшов Гліб.— 3 чим прийшов цей посол короля Оттона?

— З честю від короля. Чув, нарік себе імператором Священної Римської імперії. Нашій державі віддає шану. Честь нам єднатися з тією імперією.

— Уже єдналися з ромеями,— якось болісно скривився і відійшов. А їй самій треба було проковтнути цей його справедливий докір...

Ні, усі сліпці! І Гліб також. І Святослав — тим паче. А ці люди, що виповнили її світлицю? Товписько, тлум. Ніхто з них не думає про державу, ніхто і не гадає, з ким їхній державі єднатися, а з ким роз'єднуватись. Щоб не розчинитись серед сильніших і нахабніших...

Далебі, кожен, хто тут є, і Гліб також, думають тільки про себе і свою користь, про сите животіння. Не буде вона на них рівнятись! Вона ж бо володарка, повелителька, керманич, і їй дано вести за собою цей натовп, просвіщати його і підносити.

Вийшла із світлиці на подвір'я. Сонце сліпило й бризкало в зіниці плавленим золотом. Кияни поспішають до Дніпра-Славути й Почайни. Скоро Ярило-Сонце поверне до заходу — і почнуться гульбища, веселощі, ігрища... В подунайських землях слов'янських немає такого свята. І які там імператори чи королі в головах цих щирих, добрих людей? Про яке майбуття держави мріє жона, дівчина чи муж і парубок? Це їй Доля наклала важкий кам'яний вінець на чоло, котрий стискує ось бугом їй голову, давить у скроні — вінець людської довіри.

— Купайло! Купайло! — Вже котиться по київських кручах і луках.— Іде до нас Марена! Несуть до річки Марену!..

На березі Дніпра, де Почайна зливає своє плесо з великою рікою життя, вже стояли ряди високих розряджених опудал — то Марени, зроблені із соломи, пекучої кропиви, колючих гілок глоду та терну. На них навішані сплетені із квітів вінки, намиста, стрічки. Дівчата збиралися в зграйки, бралися за руки й побіля найвищої Марени водили хоровод: