Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Германський король Оттон на той час уже захопив Північну Італію, розгромив войовничих угрів. І, наперекір усім владикам світу, вінчався на трон своєї нової держави — Священної Римської імперії. До нього тепер горнулись польські князівства, Данія, Болгарія, Чехія... Країна Руси мала б також зв'язатись з ним і бути в спільниках і соуззі проти натиску Ромеї на Європу. О, як тоді закрутиться царгородський імператор на своєму золотому троні...

Єпископ Адальберт був невисокий, вугластий в плечах, швидкий у рухах чоловік. Безвусий, безбородий... Дивно було дивитися в його голе баб'яче лице. Ніби і не муж, обличчя — як у жінки. Та ще оте ситеньке підборіддя, що, як м'яке тісто, аж качається на грудях. Прости, Господи!..

Княгиня ледве стримала себе від тих грішних думок, щоб не засміятись йому у вічі. А проте він посланець великого імператора великої імперії на Заході. І ця могутня держава належно вшанувала її сольбу і прохання. І вже ось він перед нею, чемно хилить голову і мимрить якесь славослів'я... Ставро та Асмуд один поперед одного переказують їй ті слова вітання і величання «королеви русів» від самого Оттона...

— Гаразд... Дякую...— швидким позирком оглядала Адальберта й велику громаду його пресвітерів. Чималенько священиків прихопив отець Адальберт. Мабуть, збирається багато храмів своїх тут поставити і монастирів.

І враз утямила, чому Святослав не з'являється їй на очі: не може зносити тих довгополих проповідників, яких повно найшло в Київ з Болгарії, Моравії, Царгорода, а тепер оце ще з Кведлінбурга. Гліб також нічого їй не каже: певно, затамував на неї образу за цього Адальберта. А вже що православні отці священики!.. Григорій, кажуть, зліг у постіль, помирає від образи і від старости.

В обличчя їй війнув якийсь холодок. Якийсь тяжкий здогад війнув їй в лице і в серце — здогад про ще не усвідомлену зраду... Виходить, що від неї через цього Адальберта відсунулись усі. Вона лишилась сам на сам на голій стрімкій скелі, що зіп'ялась над безоднею, котру можна назвати — влада...

Відійшли від неї її сини, грецькі священики, котрі щільно обступали її тут зі своєю християнською громадою. Поховались у шпарини роздратовані варяжини. Язичники-поганини тісніше обступали Святослава...

І виходить, ніхто не розуміє її державницького жадання — спільно з Оттоном і його прибічними країнами витіснити владарювання Ромеї над іншими державами, поменшити її зневагу й зазіхання щодо інших земель, визнати Країну Руси рівною своїй державі.

А що ж кияни? Звісно, їм недоступні ці її жадання й наміри. Вони бачать тільки цього латинина, його священиків, котрі тільки й мріють витіснити звідси ромейського бога і поставити свого — латинського.

Чужа вона, отже, всьому Києву. Її наміри нікого не цікавлять. А вона ж це хотіла зробити задля них, задля їхнього майбуття... О люди... Чому ваш розмисл повзає по землі, а не злітає ввись соколами? Чому дбаєте тільки про день сьогоднішній і забуваєте прозирнути в свій прийдешній день?

Чи, може, ви довірили той труд своїм володарям? Мабуть... Простим людям вистачає праці — сіяти ниви, ростити хліб, пестити дітей. Тож виходить, кожен має нести в цьому житті свій хрест і свою корону.. . Її корона тяжка, яко кам'яний хрест... І ти, княгине, тяжкість її хотіла б перекласти на когось іншого? Ні, мусиш нести її сама…

Адальберт, відкланявшись, спогорда поглядав на київську княгиню-королеву. Чув себе тут потрібним і бажаним, чекав високої подяки і високої чести.

Інакше не могло й бути. І все оповідав, оповідав... Він-бо посланець великого Оттона, сина знаменитого короля Генріха Птахолова. Його король — знаменитий лицар усіх великих лицарських турнірів, благочестивий і милосердний до народу, котрий підніс свою державу над світом. Він переміг повсталих чехів і венедів, підбив під себе м'ятежних баварських та франконських герцогів, переміг невдячного свого брата, заколотника Генріха, котрому допомагали король французький, герцоги Франконії, Лотарінгії та Майнца!.. О, його володар — сильний і справедливий владика, бо його возлюбив Бог!

Оттон підкорив собі Італію, усмирив своїх повсталих синів, переміг жорстоких угрів і відібрав у них баварські землі. І на початку цього 962 року від народження Христа коронувався яко імператор!.. Так він створив Священну Римську імперію германської нації!.. Великий Бог, істинний Бог вказує йому дорогу в світі — він має перевищити владу всіх на землі. Тож на подяку Богові імператор Оттон в підкорених ним краях ставить храми й монастирі, створює нові єпархії. Уже постали такі обителі і в землі польській та руській.