Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Ой на Купайла-Купайла

Купалася ластівочка, При

бережку сушилася, Дівка

Малуша журилася... Ой бідна

моя головонько, Що я

рушників не напряла, Та вже

князя собі сподобала!..

Отакої, людоньки добрі! Уже за Малушу пісню співають, про князя Святослава згадують. А людей все прибуває, яко повінь до берега. Хтось із юнаків проривається крізь дівочий ланцюжок хороводу, хапає в оберемок опудало — Марену — і тікає до свого гурту. А тут хлопці швидко дають раду тій ляльці — розривають на шмаття і топлять в річці...

Утонула Мареночка, утонула.

Та наверх кісонька зринула!

Оце тобі, водо-ріко, подарунок,

Щоб Купайло не топив наших дівок...

Ту жертву — Марену — приносили річці-воді, щоб та не шкодувала поїти землю, коли на ній зріє врожай. А колись, дуже давно колись, люди й справді топили в річках найкрасивіших дівчат, щоб задобрити володарів урожаю — землю і воду.

Та минули ті часи. Замість дівчини тепер топили наряджене опудало. Але від тих часів лишилися тужні пісні, що нині співають дівчачі хороводи:

Дівоньок мати громаду збирала,

Громаду збирала, усім заказала;

«Не беріте, люди, у броду води,

Що й у броду вода — дочки моєї врода,

Не ловіте, люди, у Дунаї риби,

Що в Дунаї риба — то доччине тіло,

Не косіте, люди, по луках трави,

Що по луках трава — то дончина коса...»

Дівчата й собі розламують Марену, аби кожна дівчина принесла додому гілочку, щоб поставити на грядки з огірочками. Ростимуть і родитимуть щедро!..

Сонце уже сховалось за втомлені сизі хмари. Парубки почали розпалювати високі вогнища. Нуртує гульбище. Хлопці все ближче кружляють побіля дівочих зграйок, приглядають собі пару — з ким схоче він перестрибнути через те вогнище? А то вже натяк і на шлюб. Хвилюються, посміюються дівочі голоси. Розбрелися берегом парубочі гурти. А тим часом дівчата одна за одною підбігають до Дніпра й кидають на хвилі ріки свої вінки. В який бік попливе — звідки й судженого виглядати. Та коли хвилею приб'є до берега — леле! Краще й не бачити такого!..

І в цей напружений, темний простір, упоєний чарами, ворожіннями і надіями, жагою кохання і сподіваннями, звідкись падає загін вершників. Підняті вгору мечі сяйнули проти високих вогнищ. Хто се? Відьмаки? Оборотні? Вовкулаки? Звідки об'явилися? З неба зіскочили?! Випірнули з підземних Пекових глибин?!

Вони хапали всіх, хто трапив під руку, накидали на шиї мотузки, збивали з ніг й волочили кудись у пітьму. Спочатку подумалося, що то хтось жартує, але вереск і зойк, що розлігся над рікою, нажахав усіх. Гульбище розсіювалось.

А коли верхівці зникли і до вогнищ вийшли обережно ті, хто сховався у ближніх чагарях, німо дивилися один на одного: хто се? Хто посмів зруйнувати щасливий трунок чудодійного вечора, коли єднаються пари, коли люди очищаються від злих замислів і їхні душі стають чистими й чесними... А земля і води, упокорені й ублажені людською шанобою і жертвою, м'яко розкривали їм свої обійми.

Хто се постав проти людського в людях? Хто посмів зламати волю Неба?

Певно, знову на Київ хтось накликав у цей чародійний вечір нечисте плем'я, котре і сіє сум'яття та ворохбу між людьми. Хто се — латинянин?

Будьте ж обачними, людове!..

* * *

Перунові громи стрясали над Києвом небо. Гарячі зливи зринули на землю животворящою силою. Настали горобині ночі. Полохливо попискували пташки під дахами хатин і клунь — не спали ані вдень, ні вночі. І людям на душу впала тривога: чи не запалить Паликопа уже дозрілі в полі хліба? Тож молодиці заходилися пекти шуляки з маком, висилали дочок до річок, щоб ті задобрили водяну стихію: нехай своїми надмірними щедротами не згноїть врожаю! А ще обсипали свої вбогі житла маком-видюхою — то від капосних відьм найліпше зілля. Всі хитрющі чарування злих відьом втрачають силу.

Нарешті вщухли небеса. Висохла земля, зазолотились ниви. Люди кинулись у поле — треба поспішати знести врожай на подвір'я. Злива — то перша вість, що літо закінчується, що гряде осінь, а за нею довгі-предовгі зимові ночі й дні.

Людність клопоталась своїми щоденними клопотами. Призабулись весняні ігрища, наскоки невідомих верхівців, Малуша, котра, мовили, вже народила сина. Проте не могли забути латинського пресвітера Адальберта. Він все ще жив у теремі Щербила й щосили намагався відбити давніх київських християн від болгарських і руських священиків. Старий Ольжин пресвітер Григорій тяжко роздумував — що робити? Княгиня його забула. Не було кому заступитись за християнську громаду киян перед латинином. Молодші священики були віддалені від Ольги, та й побоювались їй щось говорити: адже це вона його закликала до Києва. Лише Гліб ходив зажурений та розгублений, Мовчки кусав кінчик свого золотистого вуса й стежив за тим приходнем. От і з'єдналися з великою імперією! Як і Ромея, Германія стежила тільки за тим, аби якнайбільше багатих земель урвати для себе, якомога більше добр і набутків перебрати собі... Втім, Царгород несподівано опинився перед міцним заборолом, що створили держави у Європі, тісніше з'єднавшись між собою. Ромейський імператор тепер мав рахуватись як із Кведлінбургом, так і з Києвом.