Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

Плетенецький мовчки йшов поруч Сагайдачного.

— Після походу, — вів далі гетьман, — Я об'їхав чимало міст та хуторів. І скрізь — те ж саме. З ким тільки я говорив, — усі захоплено вітали наші плани і приставали до них. Отже, я говорю з тобою не сам, а вустами моїми звертається до тебе вся наша старшина. Настав час діяти, кире Єлисею. Але без Печерського монастиря і поза ним не можна розпочати такої складної й важливої справи.

Плетенецький мовчав. Складні почуття боролися в ньому: як шанолюбець, навіть під чернечим каптуром, він був неприємно вражений, бо Сагайдачний висловив те, що не один раз зароджувалося в його голові. Проте він добре розумів, що чудеса могло зробити ім'я Сагайдачного. За гетьманом стояло Запорозьке військо, така грізна військова сила, що не тільки Польща, а навіть імператор Рудольф звертався до неї років тридцять тому по допомогу. Військові успіхи Сагайдачного давали йому незчисленну здобич, а без грошей ніякий почин не міг мати успіху. До того ж, і сама Печерська оселя почувала б себе під обороною Запорозького війська, наче за кам'яним муром. Ось чому краще й корисніше не конкурувати з гетьманом, а об'єднатися з ним. Однаково він не залишиться в Києві і, так чи так, перша роль у справі науки й освіти буде за ним, Плетенецьким.

— Все це не нове, — заговорив нарешті кир Єлисей. — І київська старшина і шляхта теж мріє про освіту. І ми, ченці і парафіяльні панотці, в освіті он як зацікавлені, - провів він рукою по горлу, — бо мало в нас богословів, добре обізнаних на святому письмі і догматиці. Мало й промовців та памфлетистів. І міські патриції, і пани радці, і купецтво — всі пристануть до нас, коли почують про школу. Та й крім школи, є сила справ, де ми, люди народу руського і віри православної, мусимо стояти пліч-о-пліч проти зухвалого і підступного панства та Ватікану за нашу віру і батьківщину… Проте я навіть вже дещо зробив: у нас, в монастирі, є школа для слимаків, і я гадав незабаром перетворити її на академію. Але насамперед потрібна друкарня: ніяка школа не існуватиме без книг.

— Про це я й бажав поговорити з тобою докладно. Я знаю і дуже шаную твій досвід, кире Єлисею, і твої.поради мені аж он як потрібні.

Плетенецький мовчки схилив голову.

— Недавно я посилав до Стрятина, — заговорив він по хвилі. — Балабани продають свою друкарню. Вже дев'ять років лежить вона, вкрита порохом, відтоді, як помер владика Тодор Балабан. Просять вони недорого, але через наші борги й суди нема в нас грошей. Мабуть, навесні зберемося з коштами..

Говорячи, Плетенецький думав, що Сагайдачний міг би допомогти в цій справі, і той ніби вгадав його думки.

— Скільки треба? — спитав він просто.

— П'ятсот кіп литовських грошей та перевіз. Проте можна вирядити поспільство в підводи.

— Добре. Гроші знайдуться, я дам, — спокійно відповів Сагайдачний.

Плетенецький зрадів. І, мабуть, тому, що пригадав він молодість, Острог, довгі розмови в друкарні в гуртку вчених, очі його засвітилися радісно.

— Спаси тебе Христос, — відповів він, прикриваючи звичною формулою глибоке зворушення. — В час добрий завітав ти до нашої оселі.

— А де ми йдемо? — спитав Сагайдачний, ідучи поруч архімандрита.

— До нашого шпиталю. Ти, певно, думаєш, що кир Єлисей загруз у судових справах і ні про що не думає, крім рочків, а кир Єлисей печеться і про старих, і про немічних. Сам старішаю і знаю, який це тягар — роки.

— Такі, як ти, отче, десятеро молодих за пояс заткнуть. Та й яка це старість!

— А як ти гадаєш, скільки мені років?

— Та так — років із сорок сім, — не замислюючись відповів Сагайдачний.

— Рівно шістдесят. А знаєш, гетьмане, чому я виглядаю молодшим? Бо праця молодить людину. Коли б сидів я в келії над творами святих отців, був би я старезний, кволий, втратив би смак до життя. А я ввесь час у роботі. Думаю, борюся, захищаю все, що мені дороге. І від цього старість боїться мене. Ось коли б я пішов на спочинок, вона б одразу накинулася на лежачого.

Розмовляючи, наблизилися вони до шпиталю. Це був довгий новий будинок з низько насунутим тесовим дахом. і добре обтинкованими стінами, оздобленими розмальованими віконницями і кахлями з виноградними гронами й химерними птахами.

Навколо сиділи й лежали на лавках кілька вбогих, сліпих та калік. Білі й чорні підрясники, широкий одяг з домотканого полотна всуміш з козацькими штанами майоріли серед соковитої зелені, але Сагайдачному раптом здалося, ніби настала глибока осінь, з дерев спадає жовте листя, павутиння тягнеться по вітру пасмами сивини, а вітер віє холодом і смертю. Тишею, спокоєм гробовища повіяло від цього тихого кутка.