Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

Лаючись і витираючи заюшені обличчя, попленталися вони додому і навіть не знали, що ухвалила сходка. А цехові щільно замкнули двері й змовилися вигнати Омелька і його оборонців із Львова.

Другого дня напали вони на Денисову хату, поламали й знищили. все, зокрема матеріали та інструменти. Колодки кололи вони на тріски й кидали в огонь, шкіру дерли на шматки. Омелько кричав, доводив, що це власність замовці в, але вони не слухали його і ще більш лютували. Металеві інструменти розтоплювали на вогні, гнули, розчавлювали й нищили. Мотря благала не позбавляти старого шматка хліба, не губити маленької Орисі, майстрової дитини. Цехмістер грубо відштовхнув її, а діда Омелька, що кинувся на захист невістки, побили до синців. Після інструменту полетіли у полум'я ковдри, подушки й одяг. Рушник, палаючи, випав із печі; від нього загорівся сінник і фіранка, а потім і хата. І за годину на місці Денисового житла курілася купа вугілля та головешок.

Сп'янілі від жадоби руйнувати, кинулися майстри до майстерень Павла й Остапа. Мужньо боронилися вони з підмайстрами, але сила була не на їх боці. Погром був жорстокий, безглуздий, як усі погроми. Летіли черепки, кружляло сніжинками пір'я. Тріск та дзвін стояли в повітрі разом із смородом сивухи, З важким сопінням громил, з їх брудною, огидною лайкою. Людина втратила людський образ: це була тварина тупа, жорстока й безпощадна.

Тільки другого дня очуняли погромлені. Братство забрало їх до шпиталю [78] Шпиталь — будинок для старих і немічних людей, де тимчасово перебували прочани. , одягло, нагодувало, але залишитися у Львові вони не могли. Їм дали коні, два вози, й вони рушили з міста, злиденні, побиті й люті.

Павло, Остап і підмайстри йшли пішки, жінки Їхали на возах. Мотря схлипувала, пригортаючи до себе Орисю. Дівчинка озиралася очима наляканої тваринки, а дід Омелько так заслаб від побоїв, що лежав пластом і навіть не помітив, як міська брама лишилася позаду.

Проте він і не шкодував, бо замість спокійної тихої старості знайшов там собі образи, знущання й синці.

Наближаючись до Києва, Сагайдачний надумав завітати до Печерського монастиря і завернув на вузький шлях, що перетинав Голосіївський ліс.

Ліс був густий, непроглядний. Навіть сонячного дня стояли в ньому зеленуваті присмерки. Величезні дуби в три обіймища, гіллясті й вузлуваті, як кедри, так переплуталися з кленами й липа ми, що тільки де-не-де пробивався крізь їх зелені намети сонячний промінь, розсипаючись по стовбурах і гілках золотими дукатами. Пахтіло грибами й перегноєм. Земля була вкрита густим і вогким гниллям, і часто ворушилися в ньому вужі і жирні гадюки.

Та ось коні вийшли до урвища над Дніпром, і променистий день засліпив Сагайдачного сонячним сяйвом і далями, безмежними й прозорими в блідо-сизій імлі. Внизу котив Дніпро свої хвилі, розпадаючись на кілька проток із низькими островами, зарослими лозою і травою, облямованими ясно-жовтими замілинами. А за Дніпром, скільки сягало око, тяглися безмежні луки, де прозоро синіли узгір'я доісторичних берегів дніпровської пойми.

Нижче, на прискалці, золотилися маківки Видубецького монастиря, танули в кучерявих брижах гаїв, а за ними підносилися золотою шапкою густо посаджені бані лаврських церковок, наче опеньки на бурому пнищі гори.

Сагайдачний мимоволі стримав коня і замилувався з краєвиду.

— Це Київ? — спитав мовчазний джура, показуючи на Лавру.

— Це Печерське. Київ — на північ, там, за гаями, — відповів Сагайдачний і підострожив коня.

Плетенецький зрадів Сагайдачному, як рідному, стиснув його в обіймах і тричі поцілував.

— Ото друг. Ото добре, що одвідав мене, — говорив він, садовлячи гостя. — Три роки не бачилися. Скільки води втекло. Ну, що у вас там, на Низу?

Сагайдачний стисло розповів про останні походи, потім почав розпитувати про Печерську оселю.

— Живемо, дякувати господа. Що роблю? Позиваюся. І тут, і на соймі, і в люблінському трибуналі. По всіх усюдах. Щорочки [79] Рочки — сесія земського суду, що розглядала справи цивільні. Такі рочки відбувалися тричі на рік: у січні, після польського свята трьох королів, так звані трикрульські, троїцькі та михайлівські — після католицького свята Михайла, 29 вересня. Кожні рочки тривали два-три тижні. — нова справа, а то й дві.

— Все з Антонієм Грековичем? [80] Антоній Грекович — намісник митрополита Йосипа Рутського, що перейшов до унії. За часів Сагайдачного точилася запекла боротьба між уніатами й православними. Унія — це спроба об'єднати обидві ворожі церкви (римську та грецьку), залишаючи непорушеною православну відправу та догматику, але з умовою, щоб вони визнали над собою владу римського папи. Така унія була передусім корисна римській церкві, бо тоді до неї переходили незліченні скарби, маєтки та підданці православних монастирів, церков і парафій, а з другого боку, шляхті як класу визискувачів, бо католицьке духовенство допомагало їй проводити в життя покріпачення селянства. Проте унія була невигідна старшині й дрібному православному духовенству, відбираючи у перших одну десяту прибутків на користь Риму, а у других — парафії. Між духовенством православним і католицько-уніатським точилася боротьба за право визискувати парафіян та за монастирські маєтки. Православні спиралися на селянство й козацтво, звідси й оригінальні поняття тих часів — «хлопська віра», себто православна, і «панська віра», тобто католицька. Єпископи мало не всі самохіть перейшли до унії, щоб зберегти за собою від шляхетського наступу свої маєтки й кошти. — усміхнувся гетьман.