Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Зараз, — не дочула стара. — В хаті будемо полуднувати чи надворі?

— Душно в хаті, Винось сюди, — наказав Повчанський, — та горілки подай. Вип'ємо за здоров'я звитяжцеве.

Під явором стояв стіл з лавками. Настя вибігла з хати з гарною домотканою скатертиною і, стелячи. на стіл, помітила нову люльку.

— Ой татуню, що це у вас? Яка розкіш!

— Та твій Петро подарував. Побив-таки турків, розбишака.

В тоні старого бриніло захоплення.

Настя зраділа. Вона знала, що батько не від того, щоб поріднитися з Конашевичем, але старий часто бурчав про гетьмана: «Так і лізе на вогонь, як метелик А того не розуміє, вражий син, що не доведуть його ці походи до добра. Ну, бог милостивий. Постарішає — порозумнішає. Треба його прибрати до рук і до пуття наставити».

Настя тоді ображено мовчала. Слава нареченого п'янила її, запалювала кров, молоду, гарячу, напоєну степовим сонцем і буйними вітрами. За Сагайдачного ладна вона була в огонь і воду, і все, що він казав і робив, було для неї незмінною істиною.

Але болем і жахом стискалося серце, коли доводилося розлучатися з ним. Знов у похід, знов під гармати й кулі, під шаблі й списи ворожі… Тоді здавалося, що батькова. була правда: тоді хотілося кинутися на землю поперек його шляху, ридати, цілувати йому чоботи й благати, щоб він залишився.

— Добра люлька, — задоволено сказав удруге Повчанський, коли Настя повернула йому подарунок і запитливо повела очима в бік Сагайдачного.

— Ой, та я й забув, — схопився він. — Пробач, Насте! З голови вискочило: є в мене й тобі подарунок. Він вийняв шматок тонкого турецького шовку і обережно розгорнув його. Там було напрочуд дивне намисто, дамасської роботи, з золотих кружал, прозорих, як мереживо

Краплинами гарячої крові палали на ньому рубіни, а тонюсінькі ланцюжки з'єднували їх і закінчувалися підвісками-півмісяцями.

— Ах! — скрикнула Настя й зашарілася.

Сагайдачний надів їй намисто на шию, і коли воно розсипалося їй по грудях золотим павутинням, Настя підвела на Сагайдачного очі.

— Ой, який же ти хороший, — прошепотіла вона ніжно й радісно…

Знайшовся подарунок і для Настиноі матері — царгородська парча на керсетку і бірюзові пацьорки з Афону. Стара низько вклонилася і довго дякувала гостеві, що не забув її в далеких країнах, а старий підвівся із призьби, запрошуючи гостя до столу.

Повчанський сам частував гостя, наливав йому оковитої, підкладав молодого сала й ковбаси. Настя піднесла джурам по чарці. Вони вайлувато вклонилися, дивлячись на неї спідлоба, і так допалися до їжі, що миска смажених ковбас за мить спорожніла..

Настина мати раз у раз бігала то в хату, то в льодовню чи до льоху. Повчанський частував джур і гетьмана, не забуваючи про хлопців, що сиділи край стола. До кожної чарки знаходилася в нього інша приказка. Хлопці напівголосно розпитували джур про Січ і походи, Сагайдачний перезирався з нареченою, розмовляючи з старим про полювання і врожай, а явір тихо шелестів над ними соковитим листям, захищаючи їх від липневої спеки. Попоївши, джури пішли відпочити в клуню на свіжому сіні, а Повчанський повів гостя в світлицю. Настя допомогла матері прибрати з столу й присіла біля хати гаптувати гаманець Сагайдачному.

— Що ти, дівчино, бусурманка, чи що? — похитав головою кобзар, що примостився в холодку. — Сьогодні неділя, а ти гаптуєш.

— Ой, мовчіть, дідусю, — злякано зашепотіла Настя, — треба закінчити подарунок панові гетьману.

— Це інша річ, — згодився старий. — Для такого випадку не гріх і в святу неділю попрацювати.

Настя швидко і спритно клала стібок за стібком. Рівно виступали по оксамиту візерунки — дубове листя й жолуді в мережаних чашечках.

Старий куняв, але мухи не давали йому спокою. Бачачи, що кобзар не спить, Настя підвела голову, і відкусуючи нитку, спитала:

— А ви теж, дідусю, були з козаками в поході?

— Аякже, зіронько моя. Був, — охоче відгукнувся балакучий кобзар, радіючи, що можна розповісти про пережите. — Тепер, і торік, і раніш.

— Розкажіть, дідусю, любий! Я ж нічого не знаю, а пан гетьман не любить розповідати про себе.

— Не любить! Ой, не любить, рибонько, — згодився старий, хитаючи головою. — Але нічого не вдієш. Сама земля гуде його славою, і люблять його козаки, як рідного батька.

— А за що, дідусю? Він, кажуть, суворий? Нікому не потурає?

— Не потурає, але карає тільки за провину. А козаки як діти: чують серцем справедливу людину.

Настя знов узялася до роботи. Старий присунувся ближче, підібгав по-турецькому ноги й заговорив співучим голосом, як східний байкар, трохи похитуючись у такт оповіданню.