Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Ах ти, Сопля собача; поросячий хвіст! Знатимеш, як чіплятися до вільного лицаря.

Свенціцький дригав ногами, намагаючись вирватися, і раптом зловчився і хвицнув Коржа підбором під груди.

— А, так ти ще брикатися! — трусонув його Корж і, перекинувши поперек колін, боляче ляснув нижче від очкура.

— Пусти, пся крев! — верещав Свенціцький, задихаючись. — Пусти!.. Ось я тобі!.. Я скажу панові! Стерво свиняче!.. Хаме!..

Але Корж методично відважував йому замашні стусани. Свенціцький оскаженів. З наллятими кров'ю очима впився він у ліву руку Коржеві, Корж рвонув його за вухо, залізною рукою нахилив його голову і затиснув між колінами.

— Знатимеш, як кусатися! — гримнув він і, знявши ремінь, одним рухом спустив Свенціцькому штани.

Свенціцький звивався, як вуж. Кричати він не міг, та й ніхто не почув би його в степу. Він задихався в козацьких штанах.

А Корж з насолодою шмагав підпанка, методично вкриваючи червоними смугами його випещений білий зад. Кінець кінцем розтис він коліна.

— А тепер тікай і пам'ятай, що з козаком краще не заводитись. Сьогодні дав тобі, як хлопчиськові, а іншим разом і шаблею почастую, — сказав він, спокійно застібаючи ремінь.

Свенціцький увесь дрижав з болю і безсилої люті. Обличчя йому сполотніло, по щоках текли сльози, а вуха палали, наче з них здерли шкіру.

— Я тобі… Я тобі теж пригадаю!.. Лайдаче! Хлопе смердючий! — верещав він, відбігши подалі і тремтячими руками підбираючи штани. — Я тобі!.. Я!..

— Не бреши, цуценя, бо буде гірше, — посварився йому Корж кулаком.

І спокійно подався за хурою.

Задихаючись з люті й сліз, вбіг Свенціцький до пана Бжеського. Пан Бжеський сполотнів.

— Що!.. Що таке?! — скрикнув він. — Пожежа?.. Татари?..

— Пане! Вельможний пане! Це бунт! Це — чортзна-що! — кинувся до нього Свенціцький. — Благаю в пана оборони! Його треба скарати на горло! На палю його!

— Кого на палю? Стій, Янеку! Кажи до пуття!

Тремтячи від скаженої люті, Янек розповів усе, затаївши тільки те, як Корж скинув з нього штани. Але, замість співчуття, Бжеський зареготався, і відгуки його реготу гучно пролунали тихими покоями пана пробоща.

— О, сміховище! Ой, Єзус-Маріє! Дорого б я дав, щоб побачити таке видовисько! — не вгавав пан Бжеський; і його гладке черево коливалось під кунтушем, як тісто в діжі.

— Але ж, пане, — надсаджувався Свенціцький, — адже ж я єстем шляхтич, і таку образу можна змити тільки кров'ю. Невже пан мене не оборонить?

— Так ти кажеш — ременем? І голову між колінами? Ото козарлюга! І ти навіть не міг крикнути?

— Добре панові сміятися, — пікнув Свенціцький крізь сльози. — Я до пана, як до рідного батька, а пан… А що буде з вельможним паном, як вони кинуться на пана? Це ж звірі, хижаки! І ми в цій пустелі, як курчата в їх пазурах.

Свенціцький висловив те, що не вперше спадало на думку гордовитому панові. Він раптом урвав свій регіт і поклав руку на Янекове плече.

— Ти маєш рацію, дитино моя. Я цього так не лишу. Не можу лишити, — виправився він. — Я не можу втратити свого магнатського авторитету, — отже, й твого, як мого управителя. Поклич Ровіцького і заспокойся.

Янек вдячно припав до рук пана Рогмунда і, незважаючи на гострий біль, кинувся до Ровіцького. Ровіцький хропів у сінниці п'яний як мрець. І тільки тоді, коли Янек вилляв на його голову цебро холодної води з криниці, підвівся на нетверді ноги і, гикаючи та відпльовуючись, пішов до пана.

Що казав йому пан Бжеський, Янек не знав. Він заховався до своєї комірки і, стогнучи та зітхаючи, намагався скинути штани, але справа була надзвичайно складна. Тканина присохла до напухлих рубців, завдаючи йому нестерпного болю. Стара ключниця пана пробоща почула його стогін. Не постукавши, ввійшла вона до Янека і з жахом сплеснула в долоні.

— Янеку, що тобі?! — кинулась вона до пана управителя, що засоромлено силувався заховати свій побитий зад. — Та чого ти, дурненький, ховаєшся?

І стільки добрості було в бабусиному тоні, що Янек голосно розридався. Охкаючи і зітхаючи принесла вона олії, помастила йому рани, накрила листом подорожника і перев'язала шматком полотна із старої сорочки пана пробоща.

— Покарав тебе бог, сиротинко, — приказувала бабуся, вкладаючи його в ліжко. — Ніколи не чіпай козака.

І Янек надто пізно зрозумів, що справді перехопив через край.

На майдані юрбилися козаки й поспільство.

Була тиха й прозора година, коли стовпами тягнуться по дорозі тіні і в рожевій куряві повертається додому череда. На трави падала роса. Хрущі гули в тополях, і було тихо-тихо, як буває тільки надвечір, коли замовкнуть звуки дня, а звуки ночі ще не народяться в росяній прохолоді…