Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

Балика знизав плечима.

— Не по-хазяйському, але по-козацькому. Не можна дозволяти кожній наволочі знущатися з нас. Поїду вписати протестацію до гродських [50] Гродський суд існував у кожному воєводстві. Його розгляду підлягали справи карні: душогубства, наїзди, гвалтування, підпали тощо; отже, запис до гродських книг визначав, що гродський суд мусить розглянути таку справу. книг, а якщо буде потреба, та й до трибунальських [51] Трибунал — найвищий суд польської держави, який існував не в Варшаві, а в Любліні. Йому підлягали справи, вже розглянуті в гродському суді свого воєводства, коли люди, постраждалі від злочину, не задоволені вироком (касаційна інстанція). .

Пані Баличина сплеснула в долоні.

— Схаменися, Богдане! Де ми з тобою, а де Люблін. Так і косовиця, і жнива минуть без хазяйського ока. Відклади цю справу на осінь.

Балика хотів розгніватися, але промовчав. Дружина його не з лякливих. Коли треба було, вона на чолі озброєної челяді відбила наїзд шляхетської ватаги і боронилась шаблею, як справжній козак, але тепер у ній говорив інстинкт господині й матері.

Міцна й струнка, незважаючи на свою огряднувату постать, ішла вона поруч чоловіка, і сотник скоса милувався з її рівної, як стовбур, шиї і високих пружних персів, що вигодували йому двох синів.

— Е, ні, - стиснув він її лікоть. — Поганий той мисливець, що випускає дичину. Треба діяти по гарячому сліду.

— Шляхта — не дичина, до лісу не втече, — сміючись, відбила дружина, — а взимку літа не доженеш. Треба лагодити дах, треба сіно косити, клуню ставити. Сама я не впораюся.

— Та хіба ж я надовго! До Любліна поїде хтось інший, а в Вінниці я все закінчу за день.

Пані Баличина повеселішала. Очі її тепло блимнули в темряві, і вона заговорила про дітей.

За вечерею Балика уважно вислухав господарські новини й наказав челядникам, де і що робити, спитав, чи вчасно сплачують слобожани данини, жартував з дітьми, пообіцяв привезти їм шаблі з Брацлава. Діти зраділи.

— Тільки великі-великі і гострі-гострі, - повторював дванадцятирічний Юрасик. — Я піду полювати і заб'ю нею вовка.

— А мені, татуню? А мені? — сквирив Петрик. — Купи й мені шаблю. Я поїду на Січ турків бити.

— Добре, Петрику, добре. Буде й тобі шабля. А поки що йдіть спатоньки. Треба й мені відпочити, — додав Балика, підводячись.

Горленкові стало погано. Шабля Потоцького розрубала йому плече, ключицю і перші ребра. Якби навколо було не так тісно і розмахнись Потоцький трохи ширше — не жити б Горленкові на білому світі. Від втрати крові він страшенно ослаб. Дивна порожнеча була в голові: ані думок, ані почувань. Лиш тонкий, ледь-ледь чутний дзвін, наче над вухом в'ється невидимий комар. Рана майже не боліла. Балика добре перев'язав її, покривши м'якушкою хліба і павутинням та загорнувши плече кленовою корою, щоб швидше зросталися кістки. Але серце скеміло глибоким напосідливим болем.

Потоцький!

Гордовите випещене обличчя молодого феодала, мало не короля на Брацлавщині, виринуло з небуття і стало перед хворим, повиснувши в просторі невагомою, краплиною.

З якого права сміє він топтати його людську гідність?

Магнат.

Шляхтич.

Багатир.

— Так, багатир. А багатиреві все можна. За золото і маєтки купується все: життя, честь, воля. Як це кажуть лихварі? «Пан тільки той, що має гроші».

Невиразно плине час. Ідуть кімнатою косі пасма сонця, золотавляться по-вечірньому. Хворий палає в гарячці. Міцніше тріпотить серце, дві рожеві плями жевріють на обличчі, запалюючи зненавистю душу. Треба помститися за рану, за образу, за все.

Але як? Коли? Позиватися? Викликати на двобій? Але на позивання треба грошей, багато грошей. Смикають судді і з правого і з винного, а яка користь з їх вироку, коли не суд, а сам скривджений мусить виконати його! У Потоцького сотні хлопів, челяді, підпанків. Потоцький має власне військо, гармати, фортеці. Він зітре Горленка, знищить як комашку. І двобій тепер став недосяжною мрією. Дай, боже, щоб загоїлося плече, а шаблі він, мабуть, більш ніколи не держатиме.

І сльози безсилого розпачу й образи палили груди, ставали в горлі клубком.

За вікном згасала вечірня зоря. Сірим павутинням спліталися присмерки, укриваючи все, навколо тьмяним серпанком. Кров шумувала в ушах, як море в раковині.

За стіною шепотіла дружина з челядниками. Іноді пробігали пустотливі діти, тоді хтось суворо цитькав на них і вони перелякано замовкали.

І раптом нове обличчя виринуло з небуття.