Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

Біскупові очі кидали блискавки. Високо піднесена кістлява рука стискала срібне розп'яття. І притихлій забобонній шляхті здавалося, ніби розжарене вугілля сиплеться з його вуст. Похнюпившись, стояли пани навколо кафедри, і глибоке мовчання скувало юрбу, поки бринів під склепінням твердий металевий голос промовця.

— Ні! — істерично вигукнув хтось. — Ні! Ми не допустимо цього! Геть схизматиків!

— Геть схизматиків! — гаркнули голоси.

І знялася буря.

Як вихор перед громовицею, зірвалася. вона, нагла і невгамовна, загула сотнями голосів, заблищала шабельними лезами.

— До мене, панове товариство! — крикнув на весь голос Балика, схопившись з місця.

І жменька дрібної православної шляхти збилася навколо нього, наїжившись шаблями. Як божевільні, наскакували на них пани.

— Те, Deum, laudamus [47] Тебе, боже, хвалимо — перші слова церковного співу (лат.) , - побожно прошепотів біскуп і перехрестив розп'яттям бурхливу шляхту.

Розуміючи, що їм не уникнути лиха, купка старшини повільно відступала до виходу. Брязкіт шабель лунав під склепінням разом із хрипкими вигуками фанатичної люті.

— Не скверніть церкви кров'ю! — пролунав металевий голос біскупа.

— Бий старшину!

— Геть звідси!

— Ось вам за всі наші маєтки!

— Геть!

— Розбійники!

— Схизматики!

— Геть!

Вигуки бриніли і згасали разом із іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони. Очі вилазили з орбіт, і піт з натуги і спеки тік із чіл, змішаний з кров'ю і порохом.

Свириденкові відсікли вухо. Потоцький стояв біля кафедри. Він сполотнів. Очі його налилися кров'ю, піна виступила на вустах. Він скидався на народженого в клітці тигра, який уперше побачив кров. Різким рухом вихопив він шаблю і кинувся на старшину. На третьому випаді розсік він Горленкові плече. Струмок крові залляв його одяг, шабля випала з рук… Горленко похитнувся і мовчки впав на підлогу.

— Схаменіться! Не скверніть церкви кров'ю, — крикнув на весь голос біскуп.

І гугняві голоси ксьондзів підхопили його вигук.

Важко дихаючи, червоні, спітнілі пани опустили шаблі, озираючись шаленими з люті очима. Двоє товаришів швидко підхопили Горленка і понесли до дверей… Балика з іншими прикривали відступ. На порозі Балика повернувся і з ненавистю плюнув, потім ступнув у сонячну гарячінь, у блиск південний.

Балика відвіз Горленка на його хутір, допоміг вкласти в ліжко, перев'язати розсічене плече і, навіть не поснідавши, поспішив додому.

По обіді замкнувся він у світлиці, де переховував різні папери, грамоти, метрики і привіле [48] Привілей — королівський наказ, або грамота, якою король надавав певній особі якісь особливі права в нагороду за які-небудь послуги королю. , що потроху скупчуються в кожній осілій і заможній родині. Обережно витягнув він пожовклий пергамент. Це був привілей, виданий його батькові від короля Зигмунда-Августа, що стверджував його шляхетські права і власність на землю. Балика перечитав його і занурився в довжелезну протестацію [49] Протестація — запис, що його вписують до судових книг, докладно викладаючи порушення закону. Такий запис мав подвійну мету: по-перше, це була заява до суду, прохання притягти злочинців до права, а по-друге, оголошення незаконних вчинків, щоб знеславити злочинця в очах суспільства. за образу, бійку, рани і позбавлення шляхетських прав — участі в соймику. Кілька разів перекреслював він написане і знов починав писати. Написавши скаргу і сховавши папери, Балика вийшов з хати.

Був вечір, свіжий, запашний, після довгої задушливої спеки. Солодко й міцно пахтів жасмин, полин та чебрець. Буйні південні зорі дрижали золотими краплинами на чорному небі. Десь стримано випробовував голос соловейко. А з долини, із ставу, долинав рівний невгамовний крекіт жаб.

Балика пройшов до стайні. В темряві було чути, як пирхають коні, як соковито хрумкають овес.

— Андрію, спиш? — спитав Балика, переступивши поріг.

Але тихо в стайні, тільки тонко й радісно заіржала молода, ще не об'їжджена лошиця.

— Іч чортова коняка! Чує хазяїна, — всміхнувся Балика і вийшов. — Але де ж той Андрій? Певно, в клуні? — спитав він сам себе.

Андрій справді спав у клуні, зарившись у запашне свіже сіно, і по-дитячому всміхався уві сні.

— Чуєш, хлопче! — смикнув його Балика. — Завтра вранці приготуй коні. Тільки не проспи.

— Куди це ти зібрався? — зустріла його дружина на дворі. — Час починати косовицю, а ти знову у мандри. Не по-хазяйському!