На початку зими, перед Різдвом, вертав Кузьма з ярмарку у Мрині саньми.
Не впорожні вертав — наміняв і накупив. А вже парубки та дєвки по хатах звізду ліпили і колядувать збиралися. Так йон спішив та й поїхав навпрошки, через Русалчине озеро. А крига молода, бо осінь видалася тепла і зима пізня. Тріснуло під саньми, розчахнулося, і все пішло під лід: і кінь, і сани, і збіжжя, наміняне за горшки, і гостинці, що їх Кузьма віз жінці та дочці.
А йон сам ледве на лід, кажуть, вибрався і доповз до берега.
А як вхопився за верболіз та зіп'явсь на ноги, привидівся йому Нестор Терпило. Начебто стоїть йон на березі, люльку курить і регоче з Лемехи. І вже йон не в лахманинні солдатськім, а в новому та добренному, наче з генерала знятому, і хрести золочені на грудях.
Такого генерала, на дощці мальованого, Кузьма якось на базарі купив, повісив над полом, так Вівдя часом і молилася на яго, я ще того генерала бачила, у Нестерки.
Тади йон перехрестився тричі, і видіння зникло, наче й не було.
Та одки ж тому Нестору над Русалчиним озером узяться, як з весни у Паку лі про нього й не чувать було, у Пітер подався, до самого царя пенсію за службу солдатську клопотать.
Як гнали литвини плоти по Невклі, то спочивали на Варяжім острові. Стало на теплі, Нестор перебрався на Варяжий острів, у курінь, дочекався литвинів і за плотаря найнявсь. Невкля розповніла, прибутна вода геть залила Сиволозькі луки. Литвини трималися правого, гористого берега, тут і течія стрімкіша, і дно глибше: боялися мілини. З круч, де поблизу села, дражнилися дітлахи, що худобу пасли. Один, хлопець, залишив волів у видолку, біг уздовж берега і гукав щосили: «Вороні кашу з їли! Вороні кашу з'їли!» 1 сказав старий литвин, роздмухуючи вогнище під казаном, де куліш варився: «А калі б ти ужо бєг-бєг та й не зупинився. Отаке здорове, а дурне». Ворони кружеляли над плотом, сідали на крайні колоди, піджидаючи обіду. «Ти сказав: хай біжить і не зупиниться», — Нестор похмуро, з-під кущастих брів глянув на хлопця. Гой ніби перечепивсь об погляд, замахав руками і ще проворніше почкурав берегом навздогін за плотом: «Вороні кашу з'їли! Вороні кашу з'їли!» Голос хрипнув, ноги підкошувались, а хлопець біг і кричав і вже не міг зупинитися. Почалися Глеї, а потім потічок, що десь у полях народився, перетяв шлях, але хлопець так само біжка перебрів його у вихорі бризок і як заведений гнав далі, мокрий, жалюгідний, схожий на загнаного зайця. «Ти, чалавєче, щось знаєш…» — похитав головою старий литвин. «Ти сам сказав: хай біжить і не зупиниться», — повторив Нестор. «Відпусти, хай не біжить да-єй, ужо пам'ятатиме до скону». — «Жалієш… — скрива посміхнувся Нестор. — А мене чи тебе хто жалів?» Нестор повів бровою, і хлопець упав у сухий, торішній аїр. Пліт уже відплив далеко, коли він звівся на ноги та, погойдуючись, наче хворий, потеліпав назад. Скоро зелені вали Мрина, вивершені маківками соборів, з'явились на обрії, з'явились і пропливли мимо, як у сні. Ночі були темні, і тільки солов'їні щебети в лозах значили берег. Коли Невкля внесла плота у Дніпро і лаврська дзвіниця забовваніла на київських горах, старий литвин мовив до Нестора: «Сила в тобі єстяка, чалавєче. Попливемо з нами до порогів?» — «Ні, — похитав головою Нестор, — я звідси на чавунці до царя в гості поїду». — «А цар тебе у гості запрошував?» — «Запрошував чи ні, а має мене вислухать, бо я за нього кров проливав». — «Хоч ти щось і знаєш, чалавєче, а міркуєш, як мале дитя, — сказав старий литвин. — Якби цар вислуховував кожного, хто за нього кров проливав, коли б йон свою царську службу служив? Ужо тої кровиці пролито — море розливаноє».
Чавунка везла Нестора цілу ніч. Він лежав під лавою і тілом слухав, як по залізних стежках вистукують залізні колеса. А вранці просто Несторових очей зупинилися блискучі чоботи кондуктора. Нестор відсунувся в куток, до самої стіни вагона, але гострі передки кондукторових чобіт дістали і там. На першій же станції Нестора виштовхали з вагона, ще й жандарм, який стовпів на пероні, додав до кондукторових штурхані в. І попішкував Нестор вздовж залізниці, ловлячи крученики паровозного диму. Аж на початку літа добувся він таки до Пітера. Домів у Пітері було як дерев у лісі, а люду — як мурах. Язик довів його до казенного дому з кам'яними левами при вході. Швейцар скидався на генерала і вбранням, і поставою, а чин, до якого Нестора допустили, так надимався, що трохи не лопавсь, і Терпило не знав, як і кликати до нього. Покликнув: «Ваше превосходительство…» Чин пом'якшав з виду: «Говори, солдат…» А коли вислухав Нестора, наказав прийти через тиждень: «Я подивлюсь у бомагах». Прокантувався Нестор тиждень по нічліжках, харчувавсь на базарах, в обжорних рядах; ворожив по долонях, але рідко вгадував: Пітер одбирав у нього силу. Через тиждень знову навструнки стояв у домі з левами, і чин таке йому говорив: «Є в бомагах, що ти, солдат Терпило, служив царю, і скільки літ — указано, і рани твої. Але числишся ти в бомагах давно загиблим, через те ніякого содержанія від царя тобі не полагається…» З тим і на двері показав.
Читать дальше