Ростислав Самбук - Тайна вечеря

У Євгена Прокоповича защеміло серце.

— Не жартуєш?

— Дивись сам…

Справді, під слово «дубль» три диктові дощечки сповіщали, що він, Євген Прокопович Черняк, виграв триста п’ятдесят сім карбованців.

Євген Прокопович витягнув свій квиток, помацав і обережно засунув назад до внутрішньої кишені піджака.

— Гратимеш ще? — запитав дядько Кирюша.

— Під три чорти! — вирішив Євген Прокопович. — Годі, щастя двічі на день не випробовують. Підемо ми з тобою, Кирило, зараз до ресторації і обмиємо мій перший виграш.

— Гарні слова кажеш…

«Так, підемо, — остаточно вирішив Євген Прокопович, — і саме з дядьком Кирюшею. Не шкода, проп’ємо карбованців п’ятдесят чи навіть більше. Але ж сьогодні весь двір знатиме: Черняк зірвав куш на іподромі, під цей виграш можна пеківські гроші розтринькати. І ніхто нічого не запідозрить… Тепер треба регулярно ходити на іподром, чорта з два грати, везе, справді, тільки новачкам та дурням, для проформи витрачати якогось трояка, а пускати чутки, що виграю — тут тобі і повага, і гроші, певно, й заздрість, та скоро поміняти квартиру на кращу — далі від сусідових очей…»

І Євген Прокопович з легким серцем пішов до каси одержувати гроші.

Тут же, за трибунами іподрому, притулився невеличкий ресторанчик, у ньому було ще порожньо, і Євген Прокопович з дядьком Кирюшею зайняли окремий столик. їх обслуговував офіціант у білій куртці, він догідливо посміхнувся, подавши меню, і Євген Прокопович подумав, що офіціанти мало змінилися за роки переможного будівництва соціалізму. Змінилося тільки меню — не було шампанського, та біс з ним, шампанського дядько Кирюша, мабуть, і не пробував, головне, є «Московська». Упіймавши схвальний Кирилів погляд, Євген Прокопович замовив одразу пляшку.

Випили по першій і закусили ікряним оселедцем. Євген Прокопович спробував налити Кирилові півсклянки бор-жому, але той зупинив його руку й відразу знову наповнив чарки. Що ж, у цьому була своя логіка, тим паче що позитивні емоції все ще переповнювали Євгена Прокоповича й горілка підігрівала їх.

Після другої почали їсти. Офіціант приніс салати та заливну осетрину — єдине пристойне, що було в цьому шалмані, — дядько Кирюша недовірливо поколупав рибу виделкою, либонь, удома його не балували делікатесами, попробував. Осетрина сподобалася йому, бо підклав хрону й почав мегелити, а Євген Прокопович посміхнувся іронічно й мовив:

— Революцію робили для того, щоб робітничий клас жер не тільки осетрину, але й ананаси.

— Про ананаси я чув, проте ще не їв, — визнав дядько Кирюша.

Євген Прокопович згадав вірш Ігоря Северянина про ананаси в шампанському. Колись він в «Асторії» вирішив спробувати, виявилося, справді смачно, та ділитися спогадами з Кирилом не став. Натомість зауважив:

— Доживемо до комунізму, поїмо всього.

— Якщо доживемо…

— Не віриш?

Дядько Кирюша знизав плечима.

— Хто ж його зна…

— І не боїшся в цьому зізнатися?

— Чого мені боятися?

— А того, що прийдуть уночі з гвинтівками та в чоботях…

— За мною не прийдуть.

— Це чому ж?

— Бо я робітник, хто гармати робитиме?

— Знайдуться інші.

У дядька Кирюші заблищалі очі. Рішуче налив ще по чарці, випив свою одразу й заявив:

— Революція що оголосила? Землю селянам, заводи робітникам! Мені тобто, я господар, і чхати хотів на всіх. Таких майстрів, як я, на «Арсеналі» троє чи четверо. Мене ще хазяї поважали, від війни ослобонили, бо скажу тобі: гармата без Кирила Безуглого ніяка не гармата.

— Раптом помилишся і не те втелющиш, а хтось скаже — шкідництво…

— Про мене не скажуть.

— Чого ж?

— Бо морду наб’ю.

— Не встигнеш: енкаведе забере.

— Кажу: мене не забере.

— Про ворогів народу чув?

— Але ж я сам народ, хіба можу бути ворогом собі ж?

Євген Прокопович непомітно під столом потер спітнілі руки, подумавши:

«Дулю тобі, арсенальський ветеране… Величезну дулю з маком. Хазяї тебе, може, й поважали, а нині заводській дирекції все до фені. Теж мені — народ знайшовся… Народ тепер — суцільний ворог народу, й лишився один безгрішний! У шинелі і з вусами, на Мавзолеї з підведеною рукою. А на тебе, товаришу Кирило Безуглий, я б завтра написав листа, і подивилися б ми, де б ти опинився на тому тижні. Однак не писатиму, живи, дядьку Кирюшо, лови у Дніпрі рибу, вигравай на іподромі, працюй на соціалізм, бо й мені це вигідно. Вважай себе незамінимим і навіть гегемоном — до пори до часу…»

Євген Прокопович розлив у чарки залишки горілки, підкликав офіціанта й замовив ще чвертку.