Ростислав Самбук - Тайна вечеря

«Коли намалює, принесеш картину до мене. Для затвердження. І ми відзначимо її Сталінською премією».

«Правильно, — підтакнув Молотов, — і репродукцію з цієї картини нехай повісять усі радянські люди в своїх квартирах».

«Точно, — підтримав хтось із дрібних вождів, — це тобі не якийсь Леонардо да Вінчі, який не мав Сталінської премії».

«А тепер вип’ємо за те, щоб ми виконали п’ятирічку по розстрілах за три роки!» — товариш Сталін підняв фужер, і всі почали цокатися.

Пролунав ще дзвінок, Сокиркові не хотілося розлучатися з таким дивовижним і пророчим сном, та все ж прокинувся. Розплющив очі, скинув ковдру. І кого це чорти принесли? Неділя, щоправда, в їхній установі і в неділю нема спокою, та він домовився вчора з Кушніром, що з явиться лише у другій половині дня — хотілося нарешті відіспатися, потім мав відвідати Дорфманів, побалакати про наступне весілля.

Дорфмани повернулися вчора вранці, але він так і не вибрав часу, щоб зазирнути до Розалії. Чесно кажучи, й не хотілося. Ніяк не міг забути Ольгу. Тої ночі він на хвилину увімкнув світло й побачив, що Ольга дивиться на нього якось дивно: чи то злякано, чи то відчужено. Нічого, подумав, звикне — він поцілував її в плече, дівчина не відсахнулася, і це було гарною ознакою. Іван сказав, щоб завітала через два-три дні, тоді вже будуть відомості про Антона, він пообіцяв, що Антона звільнять, принаймні він вживе для цього всіх заходів, точно знаючи, що вчинить навпаки. І саме сьогодні мав провести перший допит Онищенкового сина.

Подзвонили ще раз, Іван натягнув галіфе й футболку, пішов відчиняти. Сподівався побачити посильного з Наркомату, та на ганку стояв чоловік у бавовняному пожмаканому піджаку й насунутій на брови засмальцьованій кепці. Сокирко зміряв його з ніг до голови зневажливим поглядом — якийсь алкаш переплутав адресу… Але чоловік торкнувся пучками козирка й запитав:

— Іване Макаровичу?

— Так.

— Товариш Сокирко?

— Хто ви й що потрібно?

— Дозвольте увійти.

— Нема в мене часу.

— Вибачте, та я з редакції… — Чоловік назвав газету, в якій був надрукований Антонів нарис.

— Ну й що?

— Для з’ясування деяких деталей.

Сокирко знизав плечима, та відступив. Чоловік зняв кепку, пропхався просто в кімнату й, не чекаючи запрошення, всівся на табурет. Іван залишився стояти біля дверей, дивлячись очікувально й всім своїм виглядом показуючи, що не має часу для пустопорожніх розмов. Але й чоловік не поспішав: поклав кепку на коліна, розгладив її долонею і лише потому сказав:

— Негарна історія вийшла. Іване Макаровичу. Людина про вас нарис у газету пише, а ви її заарештовуєте.

— Ваші документи? — владно простягнув руку Сокирко.

Однак чоловік ніяк не зреагував на цю вимогу. Навпаки, скрушно покрутив головою і зауважив:

— Не з цього починаєте.

— Сам знаю, з чого!

— Звичайно, ви людина при владі й можете притискати трудящих, проте сьогодні не той варіант.

— Зараз я викличу міліцію, вас затримають, тоді й подивимось на варіанти…

— Ви не вчините так.

— Чому?

— Бо це вам невигідно. Та й міліція далеко.

— Усього три квартали — хтось із хлопчаків збігає.

— Поки хлопчина бігтиме, поки наша рідна міліція розкачуватиметься, ми й погомонимо. Та для вас краще без міліції.

— А вам нахабства не позичати…

— Помиляєтеся, шановний, не нахабства, а впевненості.

— У чому?

— У тому, що розмова зацікавить вас.

Сокирко підсунув собі стілець, умостився навпроти пришельця. Поява цього типа у кепці стривожила його, особливо згадка про Антонів нарис. Звичайно, викликати міліцію він не збирався, просто лякав непрошеного гостя. Однак його треба вислухати — без діла з редакції, та ще й в неділю, не прийдуть. Крім того, цей тип не схожий на газетяра: пом’ятий бавовняний піджак, стара кепка…

— Добре, — погодився Сокирко, — я вас слухаю.

— Річ у тім, Іване Макаровичу, що ми потребуємо нашої допомоги.

— Хто це — ми?

— Організація, яка стоїть на дещо іншій, ніж ви, платформі.

— Прошу ясніше.

Чоловік зітхнув і засунув руку в кишеню піджака.

— Гадав, що ви розумніший…

Сокирко почав повільно підводитися. Невже? Невже він нарешті бачить справжнього ворога, який до того ж не криється? Зрадника чи шпигуна, а втім, яке це має значення — головне, ворог, і його слід негайно затримати.

Іван озирнувся, шукаючи пас з кобурою, та чоловік мовив різко й владно:

— Сядьте, Сокирко, браунінг вам не знадобиться. У мене в кишені пістолет, і я за потреби зумію вистрілити раніше.