Ростислав Самбук - Тайна вечеря

— Олю, — сказав щиро, бо сам зараз вірив у мовлене, — я тільки побачив тебе, одразу закохався.

Ольга згадала напружений і колючий Іванів погляд на кухні в Онищенків — може, й справді не бреше? Але що їй до того? Ще відчувала доторк його губів — він палив, і хотілося витерти губи. Так і вчинила: обтерла тильним боком долоні й сказала:

— А я гадала: ти — справжній…

— Хто ж я?

— А ніщо… — махнула рукою. — Як ти зміг? Я ж прийшла до тебе з відкритою душею, я вірила в тебе!

— Олю, ти справді подобаєшся мені.

— А казав щойно: кохаєш!

— Кохаю, не лови на слові.

— А я кохаю іншого.

— Забудь! — мовив Сокирко жорстко.

Ольга затулила обличчя долонями. Боже мій, що ж вона вчинила! Хотіла допомогти Антонові, а нашкодила. Тепер цей Сокирко зробить усе, щоб Антона не випустили.

— Іване, але ж ти сам сказав: можна побалакати з людьми, й вони не топитимуть Антона.

— Усе залежить од тебе…

— Як це?

— Від тебе… — повторив Сокирко й виразно зиркнув на Ольгу.

Нараз згадав, як вигнала його Розалія і як сама прибігла того ж вечора. Усі жінки однакові, і Ольга неодмінно аабуде свого Антона. Важливо, щоб вона залишилась у ньо-

го, це справедлива платня за послугу, так, треба, щоб залишилась, а далі буде видно. Він хоче її сьогодні, зараз, негайно, і всі способи примусити її виправдані. Можна наобіцяти все, що завгодно, потім Ольга сама не захоче Антона, покохає його, Івана, лишиться з ним.

А як же з Розою?

А-а, біс з нею, відкинув думку, все якось уладнається…

Головне, щоб Ольга лишилася…

Ольга подивилась на Івана з жахом.

— Ти пропонуєш мені?..

— Якщо ти залишишся в мене, я докладу всіх зусиль, щоб врятувати Антона.

— Тобто купуєш мене?

— Для чого ж так грубо?

Ольга позадкувала до дверей, та зупинилася.

А якщо лишитися? Коли вона піде, Антонові справді кінець. Як сказав цей Сокирко? Антон припустився ворожих висловлювань, отже, йому загрожує трибунал. Дадуть десять років чи більше… Десять років нерозумному хдопчиськові, який намагався захистити батька! Десять років за нізащо, а може, більше? Десять довгих-довгих, безнадійних років. Якщо Антон витримає, а може й загинути, він такий гарячий, неприборканий…

Якщо ж лишитися?

Знову відчула на губах обпік від Сокиркового поцілунку, Ні! Хіба можна такою ціною?

Але ж Антон роками поневірятиметься в таборах. Хіба вона не віддала б заради нього життя? Ні на секунду не задумалася б, вирішила Ольга. Пішла б на смерть — це, певно, легше, ніж до Іванових обіймів.

— Ти знаєш, хто ти? — підвела на Сокирка очі, сповнені ненависті.

— Скажи.

— Падлюка. І це для тебе ще ніжне слово.

— У тобі говорить відчай.

«А може, справді… — подумала Ольга. — Може, він і справді кохає мене? І варто мені тільки зважитися…»

Ні, ніколи! Це все одно що зважитися на самогубство. Одначе піти з життя легше… Он у Іване на стільці пас з кобурою — вихопити пістолет, натиснути на гашетку — і кінець усьому…»

Ольга мимовільно ступила крок до стільця, та одразу схаменулася: раптом Антона все ж випустять… Адже невинний, хіба нема серед енкаведистів людини, яка збагне це? Не всі ж подібні до Сокирка!

Підвела на Івана невидющий погляд. Стоїть, схрестивши руки на грудях, дивиться впевнено, наче уособлює владу, закон і навіть життя.

А що? Від нього таки залежить Антонове життя, а отже і її. І всі там, у НКВС, мабуть, зліплені з одного тіста. Сокиркового. Але ж прийнято нову Конституцію, і в ній проголошено, що радянська людина має всі права.

Можливо, Антона все ж випустять?

Ольга подивилася просто у вічі Сокиркові й прочитала у них відповідь.

А не картатиме вона себе все останнє життя за те, що не врятувала Антона? Чи зможе спокійно спати, знаючи, що він поневіряється у таборах?

Якщо ж стиснути серце?

Ольга відчула, як справді припиняє битися в неї серце, притулила навіть долоні до грудей— настільки реальним було це відчуття.

Точно, кам’яніє, і вся вона одразу закрижаніла.

«Так, — вирішила, — це в мене єдиний шанс, і будь що буде… Ніхто не знатиме, лише я носитиму тягар на серці, але ж воно однаково скам’яніло.»

Раптом Ольга ступила на середину кімнати й почала розстібати гудзики на кофті. Розстібала й дивилась у вічі Сокиркові — не відводила очей, пучки машинально бігали по гудзиках, а вона намагалася збагнути, що думає зараз Іван.

І Сокирко не відводив очей. Вони були темні й незрозумілі — Ользі здалося: такі ж колючі, як колись, та одразу усвідомила, що помилилася. Таких очей ще не бачила. Мертві, подумала, ні, не мертві, кам’яні, такими невидющими очима дивляться бронзові пам’ятники.