Юрій Мушкетик - Гетьманський скарб

Гетьман не помилився, коли сказав цареві, що незабаром вони обоє стануть перед престолом Господнім на останній ралець. Цар сконав двадцять восьмого січня 1725 року. Помирав він тяжко, страшно, либонь, ті муки були послані йому у відплату за смерть Полуботка. Він репався від сечі та від калу, які не йшли з нього, й шаленів з люті, гамселив лікарів, котрі не могли нічого зробити, й голосив, завивав, кричав так, що жахалися не тільки слуги в будинку, а й люди, які випадково трапилися на вулиці. Його допікали кольки й печія, і він скручувався в клубок, неначе гад. Сподіваючись спокутувати свої нелюдські гріхи, наказав випустити з в'язниць всіх розбійників, зарізяк, але не велів випускати українських невільників. Розбійники пішли з ножами чинити свою чорну справу, життя цареві вони не доточили.

Зі смертю гетьмана закрився світлий зшиток мого життя. Воно втратило для мене сенс, світ спорожнів і потьмянів. Я видавався собі горошиною, загубленою на битому шляху. Шляхом йшли тисячі людей, і всім їм було байдуже до мене, а горошині байдуже до них. У світі дуже мало любові і дуже багато ненависті. Я ще мав у серці трохи любові, але не знав, кому її віддати. Кого любити, що любити… Мою бідну нещасну землю, але ж моя любов не порятує її. Його любов могла порятувати. І ту любов убито… Вбито за любов до вітчизни. Славна смерть… Якщо вона взагалі буває славною.

Лишатися далі в Пітері мені було нічого. Ще донедавна я чогось чекав… Сподівався, що відчиняться двері темниці і вийде Він. Ледь усміхнений, суворий, владний, розважливий, мудрий. Я сподівався з малою надією. Люди завжди чекають. І живуть чеканням. Воно — смисл нашого життя. Людина вмирає, коли перестає чекати. Мені не було кого чекати. І я вернувся на Україну.

Пам'ятаю: останньою думкою при прощанні з північною столицею було: нам сюди дорога заказана на віки віків. Тільки найостанніший дурень приїде сюди з надією в серці. Якби я міг, написав би молитву і змусив вивчити її всіх наших дітей: ніколи, ні за якого випадку не вірте москалеві. Хто повірить, вже тільки тим занапащає Україну. Москаль перехитрує обов'язково, й одурить, і уярмить. То його життя, його сутність. Тим він і дужий — підступністю та нещадністю. По всіх наших кордонах мусять стояти залізні стовпи з написом: «Не вірте москалеві».

У Глухів мені з'являтися не можна було, допинатися вітцівщини й поготів. Я пішов на польську сторону, кілька років тинявся по монастирях, навчав дітей по монастирських та братських школах, далі мене взяв один пан вчити його власних дітей, я пожив у пана два роки, а потім одружився на вдові, у якої було двоє дітей — син та дочка. З удовою прожив одинадцять років, поки не дійшов зросту її син, мій пасинок, та не привів у хату злющу-презлющу невістку. Кажуть, що всі дівчата хороші, й невідомо, звідки беруться злі свекрухи, то не зовсім правда, либонь, на цій дівці вже тоді лежав карб злючої свекрухи.

Я вернувся на лівий берег, пішов у Мгарський монастир, але чернецтва не прийняв, чому — то моя й Богова вічна таємниця, спочатку допомагав у школі, а далі став монастирським пасічником. Пасічникую й досі.

На старість людина живе споминами. Молодими споминами. Ще раз перебанкетовує в мислях на банкеті життя, одначе трунок той, неначе розведене вино. І тільки один спомин не перекис, не згірк, гріє серце і кров і хвилює, як і в ті давні дні — спомин про Улясю. Немає її давно, рівно тридцять літ прожила на світі, померла молодою й лишилася молодою для мене. Згадую все од першого до останнього дня; старий і сивий, і досі мрію та марю нею, з білої челяді сниться мені вона одна. І приходить до мене на розмову мій гетьман, але то вже й не спомин, то дума всього мого життя. Чому не збулося, як мало збутися, й чи збудеться коли…

Трапляється, шкодую за чимось. Проживаю в мислях життя по-іншому. Міг же я залишитись у Академії, стати вченою людиною, може, навіть стовпом науки або церкви. Міг упросити батька, аби лишив при собі, не одсилав до Полуботка. Міг не закохатися в Уляну. Мабуть, не міг. Та й то був би не я. Було б не моє життя. Отже, нарікати на долю нема чого. Вона поставила мене на праведну путь, навчила бачити, де добро, а де зло. Я прожив життя не марно, хоч і не звершив нічого значного.

Вернувшись на лівий берег, одкопав на хуторищі напери, взяті Ільком у Михайлівці. Вони й нині зі мною, читати мені стало важко, навіть через побільшуване скло, одначе більшість із них знаю напам'ять. Хотів передати їх комусь з Полуботкових нащадків, тепер ось не знаю, що з ними робити. Може, доведеться спалити. Бо ж навіщо вони таким нащадкам, як оці паничі… Та й паничі самі побояться тримати їх, спалять або покористають супроти справи, за яку загинув гетьман Полуботок. Нині таких людців розвелося — гай-гай. Отсих паничів ніякі папери, ніякі таємниці життя Павла Полуботка не цікавлять, окрім однієї — таємниці гетьманського скарбу. Всі троє гаразд знають, що гетьманська (Скоропадського) скарбниця і власна скарбниця Полуботка кудись зникли.