Юрій Мушкетик - Гетьманський скарб

Люди помалу розходилися. Гомоніли між собою стиха.

— Дотепний у нас цар, — бубонів позаду мене шепелявий голос. — Весело живемо. У жоднім государстві немає таких веселощів.

— Еге ж, весело всім. І нам, і панам.

— Слава Богу, що їм також. На тому тижні по Неві бояр тягали мотузками з однієї ополонки до іншої…

— Якова Пушкіна цар посадив на курячі яйця й сказав: висидиш курчата — лишу живим, не висидиш…

І раптом:

— Ой, на ногу наступив!..

— Не роззявляй рота… Не ходи в лаптях…

— Так уся ж Московія в лаптях… Цар взув…

— Що, що?!.

— А те…

— Та я тебе… Ей, солдат!..

Щось крякнуло, хряснуло, почувся стогін, далі тупіт ніг. Я також кинувся навтьоки. Подалі од гріха! З свідка легко перетворитися у винуватця. «Ті, що не донесли, ті, які не хапали крамольника, несуть однакову кару з крамольниками», — проголошує царський указ. Государство з донощиків!

…Минув тиждень, як я прибув до Пітера, одначе тільки й довідався, що Полуботок та інші старшини знаходяться в підземеллях Петропавловської фортеці, спочатку вони сиділи по одному, далі — по четверо, тепер їх знову розвели по одному. Матвій віддано чекав на свого пана, проте нічого про його долю не знав, та й боялися люди говорити про в'язнів, тримали язики на припоні. Ходив я по набережній, дивився здалеку на фортецю, а вона стояла похмура, сіра, куталася в тумани, неначе в дрантя. Високо в небо зводилися башта з флюгером-корабликом і церковна дзвіниця, тільки найбільший богохульник, підлий узурпатор міг додуматися до такого, аби поставити при катівні церкву з дзвіницею. Там стогони катованих заглушають святу молитву, там не можна замолити кров, бо тече вона щодня із ран, завданих знаряддями ката. Найбільший кат сидить у палаці, менші сповняють його хижу волю.

Моє серце стискалося, квилило й плакало, адже там, за сірими стінами, капала на кам'яну підлогу кров найправеднішої, найсвітлішої людини моєї землі. Гетьман прийшов у це. місто, аби за всіх сказати правду, захистити всіх моїх земляків.

Я шукав хідників до тієї фортеці, шукав хідників до душ людей, які мали до цієї фортеці доступ. Деякі можна було відімкнути золотим ключиком, і тоді я відважився на відчайний крок. Я знав, що не побачу гетьмана скоро, зболілим серцем вгадував, що, либонь, не побачу його вже ніколи й не зможу повернути йому коштовного перстня, й… продав його. Продав за чималі гроші, й посипав перед собою стежку золотим піском, і пройшов по тій стежці чималеньку путь. Спочатку мене вів один фендрик — служка найнижчого, чотирнадцятого, розряду, чоловічок у сірячині, з-під якої виглядали драні чоботи, далі тримався за каптан піддячого Юстиць-колегії, і врешті випала мені «честь» частувати нотарія Розискної колегії, котру майже всі в місті називали по-старому — Таємною канцелярією. Це був гіркий п'яниця, пропияка, й тримали його на службі, бо таких людей на тодішніх пітерських службах було багато, сам цар показував приклад на тій хмільній путі. Ледве він починав п'яніти (тоді в нього по обличчю розповзалися червоні плями), як ставав надзвичайно підозріливим, неговірким, тільки шикав, прикладав до вуст пальця, недовірливо поглядав на тих, що сиділи за сусідніми столами або заходили до питейного дому, й так само підозріло дивився на мене. І щоразу перепитував, мовби вперше бачив, хто я такий і чого тут сиджу. І я вдавав безжурного бражника, гультіпаку, хихотів або починав тихенько мугикати якусь пісеньку. Я розповідав йому, буцім служив дячком у Глухові й за хороший голос мене взяли до Москви, до Троїцької церкви, та я почав пити, й мене вигнали з церкви, й втекла од мене жінка… Оце, про жінку, нотарій любив слухати найдужче й тоді сміявся дрібним смішком, затуляючи долонею рота.

Коли ж переступав межу, починав затинатися, язик йому заплітався, й він вибалакував чимало такого, про що тверезим або й напідпитку навіть не заїкався. Тільки треба було не сполохати його, не насторожити, вчасно зупинитися… Він мене й підозрював, і довіряв мені.

Звичайно, якби я мав великі гроші, міг би за них купити будь-які таємниці. Все тоді в Пітері продавалося. І що дужче цар за це карав, то дужче розквітало хабарництво. Адже й карав він найперше хабарників невдатних, та ще тих, які вельми забагатіли на хабарництві, бо ж одбирав їхні гроші і їхнє майно. Траплялося, й не раз, що карали людей зовсім безневинних, їхня провина полягала в тому, що були багаті.

На власні очі бачив страту найбільшого допильновувача порядку, того, хто сам карав інших за хабарі — обер-фіскала Нестерова. Всі тоді казали, що Нестеров — чоловік вдачі крутої, недобрий, одначе чесний. Та й не так помирають хабарники, не так. Його катували на тому боці Неви, проти біржі. Там стояла височенна шибениця, а під нею — ешафот, і чотири височенні тичини з колесами, спиці на яких були на піваршина оковані залізом. По тому, як прочитали присуд, Нестеров — дорідний, високий, сивочолий — повернувся обличчям до церкви при Петропавловській фортеці (а в мені думка гострим ножем: там, у фортеці, гетьман), вклонився тричі, перехрестився, далі повернувся до вікон Ревізіон-колегії і вклонився ще раз. У одному з вікон стояв цар і дивився, як завершувалося життя одного з найдовіреніших його слуг, найвірнішого помічника, сливе друга. А інші помічники повклякали за спиною в царя, й мусили тамувати дрожі тіла, й знали, що кожен може опинитися на тому місці, де стоїть Нестеров.