Юрій Мушкетик - Гетьманський скарб

Я дивувався, як можуть жити в цьому місті люди: в постійному страхові повеней, кари за содіяні гріхи, в голоді та холоді. Але вони мусили жити, бо жили їхні пани, а панам наказав триматися цього місця цар. Може, царі на те й послані Богом, аби випробовувати нас? Царі не бачать людських сліз і живуть за зовсім іншими законами, ніж прості смертні, хоч самі теж смертні й помирають так само в муках. Сливе, вони не хочуть розуміти, що смертні? Не знав того й Петро, і лютував, і розважався нечестиво за кілька місяців до власної смерті.

Найдужче мені запам'яталися блазнівські похорони карлика. Спочатку на вулиці появилося тридцятеро крихітних хлопчиків — півчих, за ними піп-карлик в церковнім уборі, за попом — маленькі сани з труною, в які запряжено шестеро крихітних коней у чорних попонах. За саньми — карло, царський фаворит з маршальським жезлом, за ним — попарно кільканадцять карликів, і ще один карло з жезлом, за яким, також попарно, карлиці. З боків марширували солдати з смолоскипами — велетні-гвардійці, а також чорні велети-гайдуки. Замикали шестя імператор з Меншиковим, одягнені в звичайне, не жалобне убрання, про щось перемовлялися, цар посміхався, Меншиков реготівся. Либонь, сміялися вони з власної вигадки, з оцих похорон. Так і йшли від імператорського дому до прошпекту, а там на карликів уже чекали велетенські сани. Гвардійці хапали карликів і з реготом кидали в них.

Надвечір цар давав жалібний обід, на який з усього міста сходилися маленькі, не вище двох аршин, люди. Обід був багатий, довкола саду, в якому відбувалася жалібна учта, товпився голодний люд всілякого зросту, вдихав запахи страв. Цар банкетував з карликами.

У кінці червня відзначали «прославлену вікторію». Біля Троїцької церкви поставили намет величезний з олтарем, Петро приходив у тому одязі, в якому був під час бою— зеленому каптані з червоними відворотами, зелених панчохах, старому капелюсі, з списом у руці. І банкетували в Літньому саду, і фейєрверки пускали, до них цар мав особливу пристрасть.

З не меншою пишністю перевозили з Володимирського монастиря до Олександрівського мощі святого Олександра Невського. Від гирла ріки Іжори до Пітера труну везли на яхті, і цар сам кермував, й грали військові музики, стріляли гармати, йшли строєм солдати, юрби народу стояли на набережній і дивилися на водяний парад. Я також стояв у товпі й думав про виверти долі: цей самий святий Олександр Невський не вибував з ханського намету, лизав ханські шкіряні личаки, зводив наклепи на інших князів, своїх сусідів, і з ханськими військами побивав їх; скільки він побив, понищив естів, литовців, тверців, рязанців і новгородців — не злічити. Ще й помер у ханському наметі, обіжравшись браги. Отакий святий! Увесь слов'янський світ гинув від татар: впали Київ, Галич, Чернігів, Любеч, і вивищилася на татарах Москва. Спритні московські князі отримували від ханів ярлики на володіння слов'янським світом і отримували в підмогу татарські ножі та стріли. Татарське загарбництво ввійшло в їхню кров, вона шугала по жилах і гнала їх на завоювання сибірських народів. На силі, на ненависті замішаний підмурівок цієї держави, на них і тримається. Тут ніколи нічого не було з любові. Ані дрібки любові! Тільки ненависть. Тут батько вмертвляє сина, жона мужа. Ще й похваляється цим на весь світ. Як вони всі ненавидять один одного! І яку велику, чорну силу таїть ненависть. Чи держава й мусить триматися на тому? Влада — це страх. Ненависть, наказ, смерть — і потім осанна. Тому, хто наказав убивати. Тому, хто вбив, найбільше пустив у світ сиріт і вдів. Пам'ятайте про нього! Дивіться, ось його гріб, оббитий золотом та сріблом. Ось церква на його честь… На честь Олександра Невського! Невже Бог справді впустив його в сади свої? Ні. Валасається в пеклі, а оці ось люди творять з нього святого й віддають почесті, неначе святому. Ще, може, й ката Петра возведуть у святі! Не може такого бути! Він зробив немало для Московії, але й понищив московитів без ліку. Він лютий і скажений, недобрий та пихатий, хоч уміє вдавати з себе простого та зичливого чоловіка. Вчинить маленьке благо, і його лакизи кричать на весь світ, ставлять «доброчинності» свого пана. Найпаче Прокопович, лакиза понад лакиз, вітійствує на площах і в церквах, і немає тих медоточивих слів, якими б не помастив Ірода-царя.

Кілька дні тому, прошкуючи по вулиці, наштовхнувся цар на матроса, у хаті якого вчинилася радість — народився довгожданий син, і цар зайшов до хати, і подарував породіллі карбованця, й випив коряк браги, одначе примусивши спершу випити матроса та породіллю, аби упевнитися — в бразі немає отрути. Й скільки було вточено словесної браги царськими підбрехачами! До яких тільки найславетніших діянь прирівнювали вчинок царя! І знову чи не найдужче вітійствував наш земляк Феофан!