Іван Білик - Цар і раб

Лише всівшись, Діофант здогадався, кого нема: Ксенокла. Се й на краще, подумав він, бо надміру жвавий архонт, призвідник учорашньої еклесії, зараз міг лише нашкодити, а Діофант не хотів, аби римський та боспорський гості почули сьогодні все про так довго сподівану й ще довше готовану еклесію, яка відбулась учора.

— Не бачу свого приятеля Ксенокла, — сказав він. — Чи не занедужав?

Архонт-епонім, як найхитріший серед усіх старців міста, певно, вловив натяк і згідливо закивав:

— Нездужає, нездужає, Діофанте.

— Після вчорашнього бешкету йому нічого не лишалося, хіба лягти в крават, — з несподіваною для всіх жорстокою відвертістю мовив понтійський таксіарх і виразно глянув на Савмака, тоді й на римлянина. Він зумисне привів сюди обох, щоб засвідчити свою непричетність до бунтівничої еклесії. Й хоч вони десь-то здогадувалися про його погляди, та Діофант подививсь на благодушно всміхнене м'ясисте обличчя сенатора й у думці махнув рукою: хай собі здогадуються, про що кому вигідніш, а моє діло сказати.

— Нема далі змоги, Діофанте, — знову за всіх відповів йому архонт-епонім Александр. — А з понтійськими царями в нас угода ще ген з якого часу… Ще коли був молодим отець теперішнього скіфського царя — Скілур.

— Але ж ви ще за Скілура стали данцями скіфів і мусите берегти клятву вірности! — з кам'яним виразом обличчя кивнув Діофант.

Александр удруге розвів руками, звертаючись і до Діофанта, й до гостей з Рима та Пантікапея.

— Вельми тиснуть варвари. Ми платили Скілурові десять талантів сріблом у рік, а його синові Палакові платимо сімнадцять… — Він підвівся, й Діофант відчув, що старий архонт-епонім довше не стримається. — Поки був молодший друг наш Перісад, ми ще якось упиралися скіфам, а тепер він геть охляв, регочуть, нібито й махера в руках не вдержить.

Яким другом Херсонесові був Перісад — се Діофант відав добре, та й Перісадів лоґофет Савмак розповів йому про задавнену тиху ворожнечу між Херсонесом та Боспорським царством. І через се, а також заради того слова «варвари» Діофант, з діда-прадіда каппадокієць, дозволив собі гримнути на Александра:

— Коли роб зрадив господаря свого й перейшов до тебе, не дуже вір йому, бо може й тебе так само зрадити, архонте!

Він подивився на сенатора; той і досі не втрачав голови й невиразно всміхався, зате Перісадів лоґофет Савмак дивився на Діофанта з-під густих брів пильним незрушним поглядом. Сей ще геть молодий вельміж справив сьогодні на Діофанта неабияке враження тверезим і гнучким розумом і водночас незрозумілою для такого сану хапливістю. Тоді понтійський таксіарх був вирішив, що справи в Перісада зовсім кепські, якщо доручив таку владу вчорашньому ефебові. Але сей прямий погляд Савмака змусив Діофанта засоватись на місці, й він подумав, що надто передчасно дав йому таку оцінку.

— Так я кажу, деспоте?

Діофант хотів заскочити Перісадового деспота й лоґофета, але той і далі вивчав його нерухомим поглядом своїх надміру глибоко втулених очей.

— Я ще не позавчивав напам'ять таких мудрощів, таксіарше, — відповів Савмак, і се здалося Діофантові тонким глузуванням, бо вранці молодий пантікапеєць переказував йому без затинки цілі хартії з Арістотелевих «Політій».

Примусивши себе забути пильний погляд Перісадового деспота й лоґофета, Діофант зробив широкий рух ціпком і промовив до всіх архонтів:

— Я, найнижчий слуга й роб свого царя, царя царів Мітрідата Шостого Евпатора, не раджу вам, херсоніти, виходити з-під високої руки скіфського царя Палака. Коли б ви зважилися зрадити свого скіфського володаря, якому платите дань уже п'ятдесят літ, мій цар, вірний слову свого вітця Мітрідата П'ятого Еверґета, мусив би йти війною проти скіфів. Так? — Архонти мовчали, й він грюкнув підкутим ціпком по мармуровій підлозі: — Але ж ми маємо дружбу з Палаком, і мій цар, цар царів Мітрідат Евпатор Діоніс не схоче ламати слова своєї чести.

У сей час на порозі виросла постать невисокого на зріст, але стрункого й гарного юнака, й усі здивовані погляди вп'ялись у нього.

— Ти кликав мене, Діофанте? — розглядаючись, мовив юнак.

Діофант розгубився й, закликавши всіх кумирів, одповів юнакові:

— Йди й сядь он там, коло порога.

Юнак скромно сів, а Діофант пояснив архонтам:

— Мій махерофор Евґеній не залишає мене самого й на крок!

Усі погляди знову звернулися до самовідданого мечоносця, й Діофант упокоївся й повів далі свою думку:

— Мітрідат Шостий Евпатор Діоніс дуже високо цінує раз комусь дане слово, архонти!