Іван Білик - Цар і раб

«Клянуся Зесом, кумирою Землі та кумиром Сонця, кумирою Дівою та всіма кумирами олімпійськими й героями, що стережуть поліс, усі землі та тверді херсонітів.

Я разом з усіма дбатиму про волю й рятунок поліса та громадян його і ніколи не зраджу Херсонеса, Керкенітіди, Калос-Лімена й решти земель, якими володіють херсоніти…»

Дошки видніли кругом усієї аґори, великі й менші, мармурові й з вапняку, сторчові й поздовжні. Одні вже потемніли від старости й східних вітрів, інші ще сяяли тьмявим блиском, виставлені біля хоромів та міських служб на славу безсмертним і смертним, і ніхто ніколи не підходив до сих плит, напам'ять знаючи кожну їхню літеру й кожну тріщину. Плити були схожі на старих людей, що вже сказали своє слово в житті й більше нічого не скажуть, похмурі, мовчазні й байдужі до смертних, як і смертні до них.

Зате ся плита кричала кожним своїм рядком і кожним словом, і херсоніти, охоплені радісним шалом, ще й ще раз підходили до високої й вузької мармурової дошки, переповідаючи один одному вже всіма завчені напам'ять слова.

Такого збудження Херсонес не бачив бодай од молодих років нині вже небіжчика Буйтура-Скілура. Клятва не була безневинною низкою буквиць. Кожен знак мармурової дошки свідчив про те, що херсоніти кинули виклик могутньому й грізному володареві скіфів, хоч імені їхнього володаря Бориса-Палака ніхто там не згадував.

Аґора вирувала й захлиналась од захоплення, бо якщо кожному херсонітові скіфський цар здавався мало не Зевсом, то тут, на аґорі, серед сотень і сотень одноплемінців страхи відсувались назад і лишалася рішучість та звитяга.

Навіть численних робів з херсонеських ерґастеріїв, суден та осель захопила незбагненна радість, і вони, мов рівні з рівними, розмовляли зі своїми господарями, гомоніли про скіфського царя та про Мітрідата Евпатора, царя понтійського, міркували, скільки воїв може озброїти Херсонес, коли разом з вільними громадянами виступлять проти варварів і роби.

Такого стовпища людей аґора не бачила й на останніх Діонісіях минулого року, скрізь, мов перед потопом, народ гомонів, співав і пускався в хороводи, до мармурової плити на хоромі Діви годі було й підступити, та коли з протилежного краю з'явилася невеличка купка чужинців, перед ними, наче сніг перед факелом, розступились.

То був Діофант, син Асклепіадорів, громадянин Синопи й найуславленіший таксіарх понтійського царя Мітрідата Шостого Евпатора. Минулого дня Діофант не прийшов на ту бурхливу й десятки, довгі десятки років не бачену в Херсонесі еклесію, хоча його тричі, як велів уклад, запрошували на головну площу міста. Вчора він виправдовувався важкою хворобою, сьогодні ж просто репавсь од здорових соків, у ту хворобу ніхто не вірив, і тепер усе місто чекало, як він подивиться на нову мармурову дошку й що скаже, бо, зрештою, й ся дошка, й несподівана клятва на ній, і бурхливі народні збори вчорашні були розраховані на Діофанта й молодого, але вже могутнього володаря Понтійського царства — Мітрідата.

Разом із Діофантом ішло двоє інших сановитих чужинців, і все місто вже знало, що то — римський сенатор Публій Муцій Сцевола та новий Перісадів лоґофет Савмак. Діофант відчував на собі загальну увагу херсонітів і, свідомий, чого від нього сподіваються, йшов умисне тихим рівним кроком. З його невиразного обличчя годі було второпати настрій і думки сього Мітрідатового вельможа.

Решта чужинців нікого не цікавила, херсонітів лише трохи дратували й тілистий, стрижений, мов роб, римлянин, і негарний довгоносий пантікапеєць. Натовп розтсупався й розступався перед Діофантом, і се було навіть дивно, як така рясна череда голів і плечей, серед котрої ніде й гранатові впасти, може так широко й вільно розступатися перед високим золоченим ціпком понтійського таксіарха. Вже до хорому Діви лишалося кроків з десять, і коли попереду сяйнула новим мармуровим карбом дошка, Діофант, не глянувши на неї, звернув у праву руку.

Натовпом прокотилася хвиля розчарованого подиву, та чужинці на чолі з понтійським гостем урочисто ввійшли під колонаду біломармурового, з побитими сходами демосіона реопаґу, де з самого ранку засідали архонти Херсонеса.

Діофант із супутниками проминули передпокій і ввійшли до високої, підпертої двома рядами потинькованих колон світлиці. Діофант звиклим оком ураз помітив, що архонтів лише вісім, і підняв угору ціпок для привітання. Архонт-епонім Александр, сімдесятирічний торговець воском і хутрами, який давав назву рокові, швиденько задріботів назустріч йому й усадовив побіля себе. Сенатора й Савмака встали привітати архонт-басилевс та архонт-стратеґ, такі самі старі й благенькі, як і торговець Александр.