Іван Білик - Цар і раб

— Не пече?

— Ні.

— Тоді перекидайся й зводься навколішки! — наказав роб. — Та-ак… Було б краще, якби Припекло, та вже як вийшло… — Голос його жебонів поряд і відразливо смерділо старим неполосканим ротом. — Тепер підмощуй руду полу хітона й цілуй крізь неї землю. Мерщій!.. — Савмака дратував не наказовий тон роба, а його нечиста грецька вимова. Я потім спитаю його, якого він роду-племені, сей варвар, подумав Савмак і відгарикнувся:

— Де ж той хітон?!

— На тобі, на тобі ж! Давай!

Савмак і не помітив, коли його вбрали в сі лахи, й розгубленого цмокнув по розстеленому хітоні. Тканина була брудна та засмальцьована, й Савмак з незрозумілим полегшенням завважив, що так гидко смердить не з рота Фраатового, а від сього хітона, який хтозна й коли опинився на його, Савмакових, плечах. Решта двоє грабіжників стояли поряд і напружено стежили за кожним рухом Савмака.

— Тепер покоти головою од того пакільчика тричі вниз!

Отрокові вже почали набридати й варварська вимова роба, й його дурні вигадки, якими буцімто можна зняти чари з зачарованого кургану. Ледве перемагаючи себе, він обкотив свою голову тричі, далі Фраат почав обмотувати йому лоб мотузкою, обмотав раз, удруге, втретє, в дванадцяте, сам прив'язав так одміряний шмат мотузки до пакола край вистукана й почав Савмаковим же середнім пальцем обводити велике коло. Палець у брудній чужій руці гнувся й дряпавсь об землю, й коли Фраат кольнув його кінчиком ножа, заллявся чорною кров'ю.

— Скрапай на пакіл!.. Отак… Тепер бери й викрешуй вогню кресалом.

Савмак узяв гарно викуване в вигляді прудконогого оленя скіфське кресало, та закривавлений палець хутко намочив і синю крицю, й кремінь, і м'який трут.

— Нестелепа! — вилаяв його невільник, обтер кресало, дістав з-за паска сухий трут і свіжу скалку темно-бурого кременю, сталевого оленя віддав Савмакові й гукнув:

— Креши з моїх рук! Тільки пальці не поскрешуй!

Не тямлячи себе, Савмак ударив крицею по кременці з трутом, що їх стискав між брудними пальцями Фраат, жахнули іскри, й виварений у вербовому попелі клаптик чаги їдко зачадів з пешого ж удару.

— Скидай хітона! — гримнув на нього Фраат. — А ти розгойдай своє барило та наклади он того хмизу, — насіпався він на Гладкого. Гладкий швидко впорався, й незабаром цівочка диму потяглася вгору, полум'я лизнуло по віхтикові сухої, теж як і хмиз, завбачливо принесеної сюди соломи.

Савмак не без огиди стяг із себе брудний двобарвний хітон і кинув його на вогник.

— Загасиш! — крикнув роб і нахилився поправити лахмітину. Савмакові полегшало, мовби разом із тим хітоном він скинув із себе й корж лепу, що досі липнув йому до тіла. Навіть спробував усміхнутися, дивлячись на химерну постать роба-втікача. Фраат стояв під кам'яною подобою вже не страшного скіфського кумира геть голий і нужденний, цибаючи пухлими від повипинаних жил ногами. Тільки на плечах у нього й досі мостився припасований ремінцями горб.

— Отак і ходитимеш? — нарешті таки всміхнувся отрок.

— Ти про себе дбай! — сіпнув роб вузликом зав'язаної борідки. — Зараз як вимастишся в сажу, то й Кербер у тартарі тебе не впізнає, не те що мама рідна.

Та Савмака се вже не лякало. Коли вогнище перетліло, він роздягся догола й почав натиратись попелом, сизим і ще теплим. Тепер на кургані їх було двоє голих, Фраат ліг доліспини й, посіпуючи руками та ногами, випручався зі шлей свого мармурового, обмотаного брудним ганчір'ям горба. Без нього він здавався ще меншим і нікчемнішим, але й Савмак десь-то мав кумедний вигляд. Фраат розгорнув мармурову плиту, й усі посхилялися над нею. То було непросто — розібратися в десятках її смужок, крапок, рисочок, хрестиків і кружалець.

— Осе три дерева? — гримнув на нього Гладкий, аж Савмак од несподіванки сіпнувся, бо й досі розмовляв тихо й лагідно.

— Може, в яр попадали? — кинув Цибатий і вдвічі переламав жердину свого тіла.

— В яр? — Апсірта се розлютило, він ухопив роба за вузлик борідки. — Ти ж казав — усе в ладу!

Вони довго сопли, вимацуючи очима обшири степу. Далеко на полудні темніли старі мури Ілурата, єдиного з усіх тутешніх міст, розташованих не на березі моря чи протоки, а серед степової ковили. Там мешкали скіфи, й лани їхні сягали, певно, аж сюди. На сході втікала до обрію струнка вервечка могил, а тут, поблизу, не було за віщо вхопитись окові.

Згадавши слова Цибатого, Савмак збіг курганом униз і побрів підсохлою на сонці ковилою-тирсою до яру, де зеленів кострубатий кущ. Коли б хто вздрів мене голого серед степу, подумав він, але далі продовжувати думку не хотілось. Отрок дістався куща й уважно його розглянув. Се був не кущ, а пагони дикої груші, колючі й заплетені зсередини травою, наче ведмежий барліг. Насилу продершись крізь те шиповиння голим боком, Савмак почав обмацувати сміття ногою, й коли нога провалилася в ямку, він виліз і знову розгледівся. Колись тут росла груша, від якої лишивсь порохнявий пень.