Іван Білик - Цар і раб

Обхопивши руками коліна, Савмак і не помітив, як заснув. Коли ж прокинувся, довкола сивів ковиловий степ, зважнілий од надранкової прохолоди та роси. Савмак підвівся, глянув навкруг, ковзнув байдужим оком по чотирьох скоцюрблених постатях, тоді вкляк і крикнув од жаху, лише тепер остаточно розбуркавшись. А перед очима в Савмака височів стрімкий курган, оточений білими брилами крепіди. В сей досвітній час курган здавався сірим і майже прозорим, з верха його стримів у небо теж сірий вистукай скіфського кумира, на голові в якого, розспростерши могутні крила, клекотів протягло й по-дитячому жалібно цар степів орел.

То міг бути звичайний могильник, їх у степах Таврики водилося безліч, але могла бути й душа похованого тут скіфа, бо ж орлові найдужче пасує жити в тілі царя. Се, певно, подумали й інші, бо всі стояли й зателепувато дивилися на верх високої могили.

— Може, стрілою? — лунким шепотом спитав Гладкий в Апсірта, киваючи на Цибатого, та до них підійшов горбатий роб-утікач.

— І не спробуй! — застеріг він. — Розгніваєш — тоді край. Доки сам не полетить, нічого не вийде.

Всі п'ятеро стирлувалися купкою й стояли, пантруючи з-під лоба за велетенським хижаком.

— А що, коли сонце зійде? — спитав у роба Апсірт. — Пропав день?

— Пропав рік, — одповів йому роб Фраат, і всі пригадали, що скіфська могила розкривається лише раз на рік, у День великого сонцестояння, тобто Сонцевороту. В степу швидко видніло, й п'ятеро перемерзлих людей нетерпляче позирали то на орла при версі могили, то за яр, де небо вже починало рожевіти, де грала велика, мов нова срібна декадрахма, сестра Геліоса й Селени — рожевокрила красуня Еос.

Орел присів на кам'яній подобі скіфського кумира й ковзнув стрімко вниз, туди, де юрмилися нетерплячі й перелякані люди. Та десь посеред крутого схилу махнув крильми й, острашливо заклекотавши на людей, знісся вгору й полетів у бік Ілурата. Коли він став схожий на рисочку, а згодом і розчинивсь у сизому повітрі, спершу Фраат, а за ним уся решта почали дертись, угору, гнані світлом новонародженого дня. Головне тепер полягало в тому, щоб злізти на могилу з кам'яною подобою, перш ніж сонце вирине з-за земного пруга.

Вони таки встигли поперед сонця, захекані й схвильовані, й Апсірт гаркнув на роба Фраата:

— Розсупонюй свій горб!

Той тільки відмахнувся, бо спершу треба було зняти чари, а мармурова плита їм знадобиться вже пізніш. Роб-утікач гарячково вхопив Савмака за поперек і почав обертати носом до сходу:

— Отак, отак стій!

І щойно Савмак устиг стати, як небо над далеким Пантікапеєм розтяло дзвінкими срібними списами й точнісінько над Акрополем, чиї зубці звідси годі було розрізнити, викотилася колісниця Геліоса. Фраат почекав хвилину-другу й знову крутнув Савмака:

— Тепер треба вухом до сонця, вухом!.. Та не сим — правим вухом!

Савмак став, як вимагалось, і тепер його вічі були напроти очей скіфського кумира. Вони ледве видніли на сірому камені й від того здавалися ще проникливішими. Серце отрокові забилось у грудях, і він аж одітхнув, коли Фраат подав йому добре заструганий вербовий пакільчик і почав підказувати:

— Загороди в землю поперед себе! — То було якраз під ногами в кам'яного кумира з сердито примруженими вічми й сердитою скобкою рота. — Тепер стань лівим вухом до сонця й тричі плюнь! — Савмак виконав його волю, вдячний за те, що бодай не довелося плювати на подобу.

— Тепер лягай головою в той самий бік… Ні, ні, горілиць! Отак… — Хмаринка над ними була схожа на кінський череп, розколений посеред лоба: одна половинка синя, друга — біла й осяйна. То було знаком, полічбою, й Савмак намагався розтлумачити його собі. Те, що ми чинимо, думав він, лежачи вниз головою, бо курган у сьому місці був уже досить крутий, — великий гріх. Але ним керувало інше, ще сильніше почуття, й олімпійські кумири, коли він згодом збирався їм усе розтлумачити, мусили виправдати його й захистити від злоби й переслідування кумирів чужих. Я люблю, й моїми руками покеровує Небесний Лучник! — мало не прокричав у собі отрок, дивлячись на химерний знак над собою. Що може вістувати розколений навпіл кінський череп?

— Ще не припекло? — нахилився головою до нього старий невільник.

Савмак покрутив головою. Земля під ним була вогка від роси й холодна, він узагалі не вірив усім отим вигадкам Фраата й його товаришів. Було тільки дивно, знову дивно, що вони взяли його, Савмака, до гурту, та сього він і нині не міг витлумачити.