Іван Білик - Цар і раб

У сих словах Савмакові вчувся натяк, і він з неприязню глянув на старого. Хірісоф знову неспокійно цюкнув дерев'янкою й почав припрошувати:

— Не погордуй, кіріє… Такі люди, як ти, не часто заглядають до брудних ерґастеріїв… Ходімо вип'єш кілік вина з мого виноградника.

Сердячись на себе за власну помисливість, Савмак пішов услід за безногим дідом до комірчини керамевта, що тулилася позаду сушарень. Комірчина видавалася Савмакові цілком пристойним приміщенням, та, знаючи, для чого завітав сюди, юнак не зміг передужити себе й довго грів кілік пальцями, аж поки Хірісоф перестав припрошувати. Поставивши й свій так само не торкнутий келих, старий урешті поцікавився:

— То що ж привело такого достойного кірія в ерґастерій? Чи ти просто йшов і заглянув, як ми тут мучимося?

— Привіт переказував тобі жрець Асклепій, — грубо перебив його Савмак і глянув у бляклі вічі старого. Дід заметушився й зарипів дерев'янкою, дивуючись, чого се раптом жрець Олімпійського Зцілителя згадав про нього. Та що довше він дивувався, то дужче переконував Савмака: ся звістка не збентежила Хірісофа. Отже ж, подумав отрок, вони всі заодно, всі троє, давно вже про щось межи собою домовилися й граються мною, мов череп'яною подобою з Великих Вакханалій.

Те чуття висоти й падіння вдруге за сей день охопило його, й він, аби перебороти в собі страх невідомости, крикнув старому в обличчя:

— Годі прикидатися! Кажи все, що знаєш!

І доки дід плутав і вивідував, чого Савмак хоче й що вже сам знає, отрокові спало на думку те, що непокоїло досі. Маленьке темне обличчя з довгим червоним носом і чорна хламида, що звисала йому на один бік, відкриваючи полу білого хітона, робили Хірісофа схожим на лелеку, підбитого лелеку, що стоїть на одній нозі, волочачи, крило по підлозі.

Це мовби заспокоїло Савмака, тривожне сподівання чогось недоброго й негарного, від чого досі млоїлося серце, раптом утихло, й він розповів Хірісофові все, що надумався чинити, маючи нагальну потребу в двох талантах золотом. Старий аж тепер сів і випнув дерев'яну ногу. Лелеки враз не стало, натомість перед Савмаком сидів хитрий дід із жорстокими жадібними очима й твердим, захованим під ганчір'ям панібратських лестощів, голосом. Він почав пригадувати, як ховають скіфи царів та що кладуть у могилу, та як потім, засипавши все височенним розлогим курганом, убивають усіх робів, що будували могилу.

Врешті звелося на ніщо. Савмак стомлено підвівся й зібравсь виходити, й лише тоді старий Хірісоф натякнув, що знав колись одного скіфського роба-челядина, якому в останню ніч похорону пощастило втекти.

— А де нині той роб? — спитав Савмак навпрошки й затамував подих.

— Де?.. Хто ж його знає… Світ великий… Знайди сльозу в морі…

Савмак був уже майже певний, що дід знає й роба, й де його шукати, лише тягне жили. Він так люто глянув на старого, що той не витримав сього погляду й сказав:

— Іди, ефебе, якось та буде…

— Кажи, де його шукати!

Старий звівся й знову став схожий на підбитого лелеку, але голос виказував його:

— Йди, він тебе сам знайде.

Коли Хірісоф проводжав Савмака до хвіртки, дерев'яна нога, підкута бронзовим перснем, гриміла дужче від звичного, й отрок мимохідь відзначив, що в усьому ерґастерії запала мертва тиша. Робам дали короткий перепочинок на обід.

А за хвірткою на нього чекав гарний, але вкрай виснажений чоловік. Його правильне обличчя здалося Савмакові знайомим, і він спитав:

— Що ти хочеш?

Чоловік у заглиненому переднику проказав:

— Я молитиму Афіну Робітницю, щоб дала тобі щастя й довголіття.

Савмак іще раз придивився до гончара, та се таки була людина зовсім незнайома.

— Хто то? — спитав він не знати чому притишеним голосом.

І Хірісоф так само тихо відповів:

— Се отець того малого невільника, що ти його врятував сьогодні. Він спершу продав Перісадові свого сина, тоді й сам продався.

— Чому?

— За борги… — Хірісоф зітхнув, певно, згадавши свої давні поневіряння, та Савмак більше ні про що не розпитував.

У вухах і досі бриніли слова ерґастерійного роба, й він намагався їх розтлумачити. Афіна Робітниця була кумирою невільників, і се викликало в душі неясну тривогу.

Решту дня, дослухаючись до тихих кроків Лії, Савмак не міг дати ради своїм думкам. Його переймало таке відчуття, ніби потрапив у черстве болото, яке з кожним рухом засмоктує його дедалі глибше й глибше. Перед очима мигтіли обличчя євнуха, роба-гончара, Перісада, його доньки, одноногого керамевта, схожого на лелеку з перебитим крилом, Архелая, Асклепіда й ще багатьох людей, вони крутилися вихором, таємничі й мовчазні, як дикі вакханки на містеріях Діоніса, й Савмак марно силкувався втишити їх і розіставити в низку. Між усіма ними був, мав бути якийсь лад і зв'язок, а отрок не міг його впіймати.