Іван Білик - Цар і раб

— Хто тобі сказав?

— Усі кургани боспорських царів та евпатридів на один копил будовані: насип, а там, де він похило спадає вниз, — кам'яний, ледь прикиданий дромос. Трохи копнув, дійшов до мурування, й лізь тим дромосом, поки наткнешся на саркофаґ.

— Думаєш, усі могили вже пограбовано?

— Думаю, — відповів євнухові жрець.

Вони знову повсідалися на місця, й тепер Савмак не зводив очей із старого сивого ведмедя. Вічі в нього ряхтіли постійним холодним блиском, і юнак був певен, що той сказав йому далеко не все. Аби роздратувати господаря, він спитав його про курґани по той бік Тірітакського рову, які бачив у день приїзду римського сенатора. Ведмідь мовби прокинувся від сплячки й перезирнувсь із лоґоґрафом:

— То — могили скіфських царів, — сказав він.

Сьорбнувши червоного вина, євнух поцікавився:

— Теж пограбовані?

Асклепід увесь настовбурчився й надовго замовк. Притінені сивими бровами очі його скаламутніли, й Савмак гарячково думав, од чого: від випитого вина чи з якоїсь іншої причини?

— Скіфську могилу розгадати непросто, — нарешті мовив він рипучим голосом, й отрок був певен, що він зовсім не хмільний, лише прикидається. Се могло б означати тільки одне, та зарослий брудним сивим волосинням жрець, схожий на старого беззубого ведмедя, більше не прохопився й словом, чи чогось налякавшись, а чи, може, роздумавши. Він поставив порожнього келиха просто під ноги, обхопив кучму руками й мов забув про гостей, мірно хитаючись у лад своїм скаламученим думкам.

Савмак із лоґоґрафом підвелися й тихо вийшли. За будинком стояли давно покинуті оселі колишніх жерців та челядників хорому, в яких уже зо два десятиліття ніхто не жив. Зійшовши сходинами вниз, пантікапейські гості дісталися спершу святилища з вівтарем, проминули їх і впірнули в густосплетіння кленових хащів. Стежка раз по раз уривалася, певно, нею вже ніхто не ходив, та несподівано вивела їх на малесеньку галявину, посеред якої стояв критий колодяжний зруб. Савмак перехилився через цямрини, й з глибини дихнуло холодом і пусткою. Води в колодязі чи не було, чи, може, її побачити заважав стріхатий дашок. Пантікапейці повернули назад, і коли проминули хором Олімпійського Лікувальника, знову вздріли Асклепіда. Вічі в нього вже встигли випрозоріти, й він напружено посміхнувся.

— Ми вже підемо, — сказав лоґоґраф, жрець охоче підняв руку, проте поплентав услід за ними. Савмак сподівався почути від нього щось важливіше, й не помиливсь. Асклепід проводжав гостей до самої винниці, йшов позаду, хрипко дихаючи, цюкав роздвоєним угорі жрецьким тирсом по стежці й мовчав. А коли стежка вивела на дорогу, що кінчалася коло фортечних, більше сажня втовшки мурів лоґоґрафової садиби, торкнув Савмака рогачиком тирса. Юнак тривожно озирнувся, й він сказав, косуючи на євнуха, що перевалювався попереду:

— Сходи в черепичний ерґастерій Перісада. Там є такий старий одноногий…

— Керамевт Хірісоф? — похопивсь отрок.

— Ти його знаєш?

— Знаю…

— Його всі в Пантікапеї знають, — відповів Асклепід і тут-таки з несподіваною для старого сивого ведмедя спритністю крутнувся й пішов пострибки геть.

— А нащо він мені, той Хірісоф? — услід йому крикнув Савмак, але той клишоного коливав і коливав не озираючись. Юнак обернувся до євнуха. Полікрат теж ішов, байдужий і незворушний, і Савмак знав, що він прикидається, був майже певен цього. Домовилися між собою, а тепер ховають кінці в воду, подумав він, коли євнух, випнувши низько провислий живіт, уже тягся до мідного кільця, щоб грюкнути в браму. Сі люди штовхали його на свій, ними самими обраний шлях.

Від однієї свідомости про се в Савмака хололо в грудях, а шлунок починав тоскно й тупо нити.

— Але ми ще побачимо, чий то шлях і хто його вкочував, — тихим голосом проказав Савмак і нога за ногою поплентав до брами, в яку й досі калатав кільцем євнух Полікрат.

Коли Савмак учора їхав з лоґоґрафом на його винницю, мав таке відчуття, мовби лаштується стрибати в море з найвищої скелі Близнюків — є такі острови в семи стадіях од берега навпроти маленького південного містечка Кіммерика, що за Акрою й Китеєм. Сьогодні те відчуття не зникло, навпаки, ще дужче загострилось. Безногого керамевта царських черепичень у Пантікапеї справді знали всі, й тепер, ступаючи крутим узвозом, котрий вів з Акрополя на гончарний куток, Керамік, Савмак спробував пригадати, що знає сам про нічим не видатного, хіба своєю одноногістю, старця. Знав тільки, що рід Хірісофів з діда-прадіда займався гончарством, сам Хірісоф замолоду потрапив у скруту й, щоб не спродали його малесенького ерґастерія на торгах, мусив оддати власного сина Алексая в робство. Казали, ніби й се не допомогло й ерґастерій таки довелося спродати, сам Хірісоф найнявся гончарем до царевих черепичень, але згодом йому пощастило в житті, він став спершу наглядачем над робами, тоді помічником керамевта, навіть спромігся викупити з неволі Алексая, тепер же був головним керамевтом, його сина Савмак пам'ятав по навчанні на палестрі: Алексай ішов кількома роками попереду.