Іван Білик: Цар і раб

Гамір серед натовпу ще дужче посилився, коли перша четвірка скіфів одмовилася ставати навколішки перед Мітрідатом. Вої ляскали бичами, здираючи з бранців шкіру, та се теж не впливало, й Діофант почав махати рукою: швидше, швидше!!!.. Глядачі теж чекали найважливішого, хоч було цікаво дивитися на впертих варварів, які падали під ударами страшних бичів, а навколішки ставати відмовлялись. Пантікапейці проводжали кожну четвірку скіфів збудженим галасом, дехто шпурляв у них каміння й груддя, дехто ж навіть закладався на півдрахми й драхму, котрий скіф скільки ударів бича витримає.

Де-не-де почали зринати слова подяки прийшлому цареві, що подарував їм таке дивне видовище, й Діофант охоче повторив свою думку:

— Я ж казав, сонцедайний, що так буде. Мітрідат змовчав, а сенатор поспитав Діофанта:

— Ватажків наостанок?

— Авжеж! — відповів старий таксіарх.

— А Савмака — на закуску, — докинув Архелай, що стояв з рукою на перев'язі тут-таки.

Незабаром настала черга й ватажкам. Перша в'язка десятників Савмакової рати впала навколішки після двох ударів бичем, і се викликало захоплення демоса. Та наступні четвірки мов затялися, й вої не шкодували бичачих жил. Діофант уже не квапив, бо охочих натішитися стражданнями ватажків було багато. Понтійські ратники гасали навколо них і ляскали, людська шкіра репалась, із червоних смуг на спинах, обличчях, руках і ногах бранців бігла кров, а столочена земля піднімалася вгору клуб'ям пилюки. Та цар стояв і дихав, і всі теж стояли, й за кожною ланкою приречених напруга зростала, бо після десятників пішли ватажки півсотень, а тоді й сотенні воєводи, й нарешті з брами пілона почали виводити найголовніших.

Сі вже йшли парами, й натовп завмер, бо то були люди знані.

— Платон!..

— Расин!..

Пантікапейці впізнавали вчорашніх ватажків, і се сповнювало їхні серця незрозумілою гордістю, немовби вони теж були співучасниками досі не чуваної й не баченої гекатомби.

— От!..

— Евтихій!..

— Деспот покійного Перісада — Евтихій!..

— Тімокреон і Гіпподам!..

— Евпатриди-зрадники!..

— Сухотний Гіпподам!..

— А що, Тімокреоне, палитимеш діери царя Мітрідата?

— А се хто? — спитав сенатор Сцевола, показуючи на самотнього, старезного, мов трухла верба, діда, який світив голими ребрами й не мав навіть пов'язки на стегнах.

— Се Тімотей, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида! — охоче пояснив йому євнух. — Він у нас був епістатом суддівського ареопаґу, сенаторе. Прирік до страти всіх, що були повстали проти Савмака.

— Але ж, кажуть, Савмак не стратив їх?

— Тепер се не важить, — сказав євнух, дивлячись у бік пілона. Старий епістат, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида, так і йшов останнім, і пантікапейці почали нетерпляче перезиратись, коли ж з'явиться Савмак. — Сонцеликий! — звернувся євнух до Мітрідата, до його спини. — Се буде найяскравіша сторінка з усього, що мені досі доводилося писати! — Мітрідат глянув на нього через плече й заохотливо всміхнувся, й лоґоґраф розцвів усіма зморшками свого навощеного виду. — Але де ж Савмак?

Мітрідат у відповідь лише засміявся, лоґоґрафові ж одказав Діофант:

— Коли заєць біжить з гори, лоґоґрафе, то проклинає кумирів, що дали йому такі довгі задні ноги!

Притча видалася євнухові зовсім незрозумілою й недоречною, та Мітрідат засміявся, решта евпатридів, понтійських і пантікапейських, теж почала сміятися, й лоґоґраф і собі розтяг вуста. Коли верховний жрець і епістат ареопаґу порівнялися з останнім хрестом, приречених раптом спинили, й понтійські вої заходились розв'язувати їх, становлячи під кожним хрестом по одному. Й по тому, як розіставили, демос ворухнувся й загомонів, і над Феодосійським шляхом запала тиша.

— Один хрест вільний таки є! — сказав євнух. Мітрідат обернувся до нього й тихо проказав:

— Аби хрест, лоґоґрафе, а жертва знайдеться…

Тим часом хрести, вільно встромлені в глибокі та вузькі ямки, повитягали й заходилися прикручувати до них руки бранців сиричним ремінням. Усе робилося чітко й спритно, й коли за півгодини над вежами Полунічного пілона заграли в мідний ріг, усі хрести разом піднялись і встромилися кожен у свою ямку. На раменах повисли приречені, й уся юрма заверещала й мов сказилась од захвату та нетерплячки. А понтійські вої, виконавши обов'язки катів, стали на чатах і не пускали жодного пантікапейця до шляху, яким спершу мав проїхати сонцедайний володар, уся його численна учта й вірні евпатриди. Цареві підвели колісницю до самого помосту, Мітрідат скочив у неї, й четвірка коней-ґрифонів понесла його Феодосійським шляхом у бік валу.