Іван Білик - Цар і раб

Ледве стримуючи себе, Савмак теж виліз на геть обсиджені мури Акрополя, не слухаючи захоплених вітань. Кургани за Тірітакським валом ворушилися, мов живі, й зрадливий клубок підкотився Савмакові до горла. Від лихого до радісного був лише крок відстани, й од людської щирости до зради — теж. Він обернувся й пішов між визубнями заборола, вслід за євнухом, який хтозна де й узявся й тепер покрикував на демос, аби дав дорогу басилевсові. Бориса-Палака вже давно перестали чекати в Пантікапеї, й загальний подив найяскравіше відбивсь на жовтавому виду євнуха.

Демос не злазив із мурів до полудня, голосно обговорюючи кожен помічений у скіфському стані рух, а стан понтійський, нашорошившись усіма списами, теж принишк, але ним уже ніхто не цікавився. Та ополудні з усіх катапульт на охоплений тріумфом город раптом полетіло каміння, справжня злива гострих і важких брил, на мурах знялась веремія, і всі, хто там був з ділом і без діла, ринулися вниз, давлячи одне одного й скидаючи на сей і на той бік мурів. А каміння летіло й летіло з хурчанням і гуркотом гірського зсуву, наздоганяючи живих і мертвих. І коли на мурах не лишилося й душі, катапульти почали кидати на город важкі стріли й сулиці, прості й з горючим ціром. На головному узвозі під аґорою спалахнуло два дерев'яних будинки, а згодом — і хором Діоніса з протилежного боку Пантікапея, та ніхто не гасив пожеж, кожне стерегло своєї хати й свого живота, город виповнився стогоном, і криком, і димом, і нудотними випарами теплої крови. Нестерпний тріумф змінивсь іншим настроєм і змінився так швидко, як і вранці, й людей охопила втома й загальний розпач, і жодна сила не могла вже підняти його дух.

Коли ввірвалося жахливе рипіння катапульт і важкі стріли та сулиці з вогняними хвостами теж застигли на тятивах, приступом пішла відразу кожна друга понтійська таґма, пантікапеяни майже не боронились. Першими побігли сходами з мурів грецькі сотні, набрані ще Дамоном, побігли, турляючи з розбитих катапультами заборол своїх же земляків — скіфів Ота. Скіфи спробували зупинити їх, мечі схрестилися з мечами, списи — зі списами, декотрі греки отямились і заходилися пліч-о-пліч зі скіфами відбивати перших приступників, які лізли вгору високими драбинами вздовж усього муру, та тут оружжя почали кидати колишні роби та відпущеники Платона, й доки тривала ся межисобна борня, понтійці теж ступили ногою на мури.

Кинувши греків та відпущеників, пантікапейські скіфи спробували звільнити мури самі, власним щитом і копієм, та на кожного скіфа вже було по троє й п'ятеро приступників, а з-за муру напирали нові й нові, сили танули швидко, мов крижини в окропі, й доки ще точилася січа на мурах, деякі понтійці проскочили вниз і відчинили зсередини браму Полунічного пілона. Вої Діофанта гунули в город, мов вода в розірвану греблю, й останні захисники марно вдивлялися в той бік, де вже заходило сонце й де незрушно стояли полки скіфського царя.

Першим ухопився в розчинену браму закутий у калантир Архелай. Увесь головний узвіз до Акрополя, п'ять стадій крутого схилу, він біг, не перевівши подиху. Брама Царського пілона теж стояла навстіж, і він понісся між вежами далі. Приспинивсь лише на Восьмій, евпатридській терасі, де був його дім і лишилася мати, кірія Галина, та се вагання тривало мить, Архелай дістався царського клімакса з ґрифонами, проминув їх і, хрипко дихаючи, став аж на порозі тронного екуса.

На старовинному троні Спартакідів сиділа Елена з діадемою на голові, невірогідно вродлива й ще невірогідніше спокійна, поряд же стояв Савмак без меча та бороні й зовсім байдуже дивився на чорнявого, розпашілого від бігу Архелая.

— Де бассиліса?! — крикнув, затнувшись од несподіванки, молодий нащадок Археанактидів.

— Вона перед тобою, — сказав Савмак. — Уклонись Елені, цариці Боспору.

Він одверто глузував, Архелаєві ж було не до того, й він кинувся назад. Але єдиний, кого побачив у спорожнілому царському хоромі, була стара Лія, колишня роба й годувальниця Савмакова.

— Басиліса Вероніка померла, — сказала вона йому. — Повісилась.

Архелай у нестямі турнув стару жінку й побіг анфіладами назад, витягаючи з піхов довгу фракійську рамфею. Знадвору вже линули збуджені голоси понтійських воїв, і коли Архелай наближався до головного входу, перші з них уже вдерлись у хором. Він силкувався не відстати, випередити їх, уже знаючи, для чого тримає напоготові рамфею, та понтян понабігало багато, й Архелай ледве встиг до тронного екуса першим.