Іван Білик - Цар і раб

Євнух став і з виглядом добросердного переможця почовгав сандаліями до дверей, але на порозі знов обернувсь і вжалив найболючіше:

— А ти кажеш «Царство Сонця»!..

Роби й одпущеники почали перебігати до Діофанта вже наступного дня, Савмак навіть подумав, чи не сягнув і сюди отруйний язик євнуха. Тоді, розваживши, вирішив, що лоґоґраф, хоч і ворог, але відкритий і тому не такий страшний, і справа не в ньому. Й найгірше було попереду: наслідуючи своїх невільників, на той бік городського муру втекло зо два десятки вільних пантікапейців.

От перепинив ускакування, поставивши в нічну сторожу довірених людей свого племені, та й се не зарадило справі. Пантікапеєм пішли найневірогідніші чутки, які збуджували всіх і ще дужче хитали закутим у глуху облогу містом. Факельники ночами не ходили, та заборонити вранішні торги не зважився навіть От, і люди сходилися на вбогій аґорі так само з недоспаного ранку, як і в мирний час.

Греки казали:

— Савмак — скіф, тому наші кумири й одвернулись від нас і жертв наших не хочуть приймати.

Провидець з оракула Аполлона Лікаря старий Ератосфен, якого вже давно випустили з порубу, белькотав якісь нестямні слова, та кожен сприймав їх за олімпійське одкровення, тлумачив по-своєму, хто як міг і як хотів, а тоді кидав назад у вже й так розтелесований город.

Савмак гукнув Ота, й великий колісничий прийшов і поклав на коліна цареві чорноперу азійську стрілу:

— Почитай-но!..

Цар розгорнув тонку рурочку папірусу, що ним була обгорнута стріла, й прочитав: «Громадяни Пантікапея! Підніміться на мури й гляньте кругом. Наша рать незліченна, добре годована й зоружена, ви ж не маєте хліба й вимрете всі, коли й далі йтимете за вбивцею вашого царя Перісада — робом-скіфом Савмаком. Одчиніть брами всіх пілонів, інакше горе вам, якщо ми доберемося до вас через мури! Пограбуємо все, спалимо все, переріжемо чи попродаємо всіх вас у робство. Коли ж одчините брами — наш таксіарх Діофант милостивий. Він подарує вам життя, вільних нагодує, а невільникам дасть волю. Тож поспішіть!»

— Де ти взяв єси се? — спитав цар в Ота.

— Принесли вої. — От був худий і стомлений, а під очима в нього застигли синці. — Підходять уночі до самих мурів і стріляють отаким-о в наш бік. А що ти вчиниш — уночі темно…

Згадавши, для чого кликав Ота, Савмак сказав, мнучи між пальцями крихкий папірус:

— Ератосфена слід знову зачинити.

— Се не споможе, — відповів От. — Нехай белькоче, може, так ліпше…

— Пощо?

От розтер очі кулаками:

— Греків менше від наших. Нехай репетують, що ти єси скіфський цар. Наші злішати-ймуть.

Вони замовкли й мовчали, поки прийшов широчезний у плечах вождь робів і відпущеників Платон, і Савмак заходився тлумачити своїм помічникам те, що перейняв од євнуха. Та, на його великий подив, Платон поставився до сієї думки надто байдуже.

— Пізно вже про се, сарю. — Він говорив з ними їхньою ж мовою й тільки де-не-де помилявся.

— Пощо се пізно?

— Не зважаться вже насі відпущеники.

Та великий колісничий негайно підтримав царя, й Платон стенув кремезними плечима:

— Воля васа…

Останнім часом стосунки між ними нап'ялись, і се гнітило Савмака. Великий колісничий був зроду вільною людиною й із материним молоком усотав зневагу до робів, а феодосійська зрада минулого року потвердила його на думці, що хоч невільники — теж люди, але з тавром у душі, їх легко звабити й ще легше злякати, бо ніщо не в'яже сих людей ні з городом, ні з іншими людьми, — ніщо, крім сліпого прагнення вирватися на волю, яким завгодно шляхом, у який завгодно бік, аби на волю.

Платона, роба від діда-прадіда, дратувало таке ставлення великого колісничого й він теж настовбурчувався супротиву йому, й цар марно силкувавсь примирити своїх двох найщиріших друзів.

— А якщо спробувати? — м'яко спитав Савмак. Платон зрозумів його прагнення й так само тихо відказав:

— Твоя воля, сарю.

Першим вирішили розділити між колишніми робами черепичний ерґастерій самого царя, й хоча Платон заперечував, що в ерґастерії роботи нема, бо черепиця нікому зараз не потрібна, проте Савмак наказав ґрамматистам писати декрет про передачу ерґастерія відпущеникам і негайно підпечатав його своїм царським характером, посередині якого сяяв промінням кумир сонця Геліос.

Але правда виявилася за Платоном, який добре знав і нахили, й настрої колишніх і теперішніх робів. Одноногий керамевт ерґастерію Хірісоф, якого Перісад колись розпинав на хресті, зареготав Платонові просто у вічі: