Іван Білик - Цар і раб

Але Борисові раптом запало на думку інше, й він пильно глянув на Мітрідата:

— Чому ж… коли Мітрідат хоче Боспор, то не візьме заразом і мою україну?

Та князі з болярами вже наздоганяли їх, і Мітрідат не зміг одповісти Борисові.

Розмову вони продовжили пізнього вечора, й понтійський цар відповів так, наче з обіду не минуло півдня часу:

— Тому, княже Бориславе, що жоден володар і воєвода несилий збороти тебе. Тому що за тобою стоїть незліченна рать ваших сколотських племен: древлянського, й сіверського, й руського, й… — Він помовчав і кинув упрост, вирішивши добити впертого «скіфа» щирістю: — Ми й Боспорської вкраїни не зважилися б смо взяти… За Боспором стоїш ти, а за тобою — вся ваша сколотська вкраїна. Тому Мітрідат і впрохує тебе: дай йому Боспорську вкраїну!

І Борис удруге пошкодував, що не зважився вчора переступити через дідній закон і не вбив сього нествора. Голова йшла обертом, і він гукнув Мітрідата прогулятися нічними вулицями Новгорода. В стрибучому світлі двох смолоскипів коло дверей уже зовсім одбудованого хорому було видно високу мороморяну дошку з двома вершниками на ній: старим і ще зовсім юним безвусачем, батьком і сином. Борис пригадав, як схвилювала була колись ося дошка Сьомака, котрий уперше побачив подобу отця, їхнього спільного вітця Буйтура, й на душі стало гірко й холодно. Хіба зміг би-м стати зрайцею власного брата, подумав він.

Але мороморяна дошка була в торішню пожежу, коли ввесь Новгород палахкотів, розбита навпіл, і Борис із жахом уздрів у тому провіст кумирів і подивився вслід понтійському цареві, який танув у пітьмі, навіть уваги не звернувши на двох вирізьблених на камені людей. Тепер Борисові стало млосно, рука потяглася до меча, та він розхристав комір свитки й кілька разів глибоко вдихнув холодного нічного повітря. Й коли кров оділляла з голови й рука перестала тремтіти, він зійшов приступками вниз і поволі потяг ноги за Мітрідатом, лаштуючись висловити йому все, що про нього думав…

Коли б Діофант обложив стольницю Боспорського царства з осени, пантікапейці боронилися б стійкіше, маючи бодай маленькі запаси хліба та іншого борошна: круп, городини, меду, вина, садовини… Але Діофант прийшов усією потугою й усіма ладдями числом сто п'ятдесят навесні, щойно Меотіда звільнилась од криги, й усі пересвідчилися, що се — ворог далекозорий і підступний. Зерном на пантікапейській аґорі перестали торгувати вже в найхолоднішому, восьмому місяця року — гамелібні, що його скіфи називали січень або стичень, жоден пантікапеєць не справив у гамеліоні весілля, свято Антестерій теж минуло голодне й сумне, лише старі сім'ї позаписували в його останній день — «День котлів» — новонароджених синів і доньок до давніх фратрій, але навіть змагання малюків не було. В священних котлах замість пшениці та м'яса варили ріденьку юшечку з висівок, бо душі померлих усе-таки треба було пом'янути.

А в середині другої декади наступного місяця, елафеболіона, чорну, ще не зігріту воду Пантікапейської затоки збурунили ладді, таґми воїв зійшли на берег разом з усіма обліжними снарядами й оточили город з усіх боків. Савмак по двічі на день обходив Пантікапей уздовж усього муру, й у кожну бійницю заборола бачив одне й те саме. Його найменше дивувало, що Діофант із Мітрідатом не зробили жодної спроби приступу. Я би-м і сам так чинив, коли мав би-м перед собою геть голодний город, подумав Савмак після одного вранішнього обходу, і тоді серце йому вперше замлоїлося тихим болем передчуття, яке відтоді день у день дужчало.

От був заклопотаний обороною й з ранку до вечора вештався на мурах, у стайнях та воїнських. Платон теж крутився серед одпущеників, які останнім часом підупали на мужності, передавши се почуття й своєму вождеві. Савмак уже вдруге накинув Пантікапеєві декрет про хліб, усі архонти, маґістрати й інші чинці були заклопотані сим декретом і з допомогою гоплітів намагались умовляти багатих пантікапейців здати зайві запаси борошна цареві в борг.

І тільки євнух, не мавши жодних обов'язків, крім писання літопису Боспорського царства, товкся на Царськім акрополі цілими днями. Савмак знав причину сього, та потурав лоґоґрафові, останнім часом відчувши, що не зносить і боїться самоти. Коли людина втрачає силу, вона ховається в гурт, вирішив цар, і ся істина виявилася настільки правдивою, наскільки й безжальною.