Іван Білик - Цар і раб

— А що чинить Будимир? — спитав він Ота. Великий колісничий потеплів очима — йому теж подобався старий золотар Будимир-Тарас.

— Кує мечі, княже.

Дамон неприязно дослухався до «скіфської» мови, яку ненавидів ще дужче за свого шуряка Архелая, та Савмак лише зиркнув на нього й пішов у той бік города, де стояв ерґастерій золотаря.

Робітню Будимира-Тараса тепер було важко впізнати. На столах і полицях лежав товстий шар сажі та вугільного попелу, в горнилі під причілком стриміло кінцями два мечі, закіптюжений наймит мірно тяг важіль обома руками, й міх натужно сапав, підкидаючи вгору дрібне дубове вугілля. Двоє інших ковалів одтягали лезо меча малими молотками, се була робота найвідповідальніша, й Будимир-Тарас теж бігав навколо них і вряди-годи покрикував:

— Куди тягнеш на себе? Геть бий, геть! Тоді жила в криці міцніша!

Меч холов дуже швидко, вже зовсім витончений, Тарас-Будимир перебрав його кліщами й підніс до басилевса, ледве тепер помітивши його:

— Видиш?

— Видю.

— Що видиш?

— Мережку! — сказав Савмак.

— Нич не видиш. Мережка є в кожної доброї криці. А яким вона світить?

Савмак придивився ліпше й невпевнено промимрив:

— Синім хіба…

— Синім та не вельми. Немає тепер синіх криць. Коли-м я був молодим, були в нас криці справді сині. А ще були й инчі: їх умів лише коваль Гудим викричувати…

— Які ж то були криці, діду?

— Зелені. Ти-с молодий і не відаєш. Руські криці, сині й зелені. Синя брала дикий камінь, а зелена брала синю. Ото так! Сі криці тепер і на Русі почали забувати, а в Греках, та Персах, та тому нужденному Римі їх і споконвіку не знано. За сей ось меч дають робу, ба ще й підтоптану, за синій же руський меч давали чотирьох роб, а за зелений — десятьох, авжеж! Суща правда! — вигукнув золотар, уздрівши в царевих очах невіру. — Для воя чільне — його меч, авжеж. За нього він усе віддасть, аби що мав, правду мовлю!

Савмак узявся роздивлятись Будимирові мечі, готові й ще не зовсім, які лежали на столі й на полицях, От пробував їх вістрям свого довгого ножа, тоді десь вийшов, а цар спитав у Будимира:

— Зумів би-с ти, діду, зварити зеленої криці?

— Не зумів би-м, великий княже, — щиро визнав старий. — Не зумів би-м, бо-м став у сьому Пантікапеї золотарем: і по гривних, і по драхмах, і по тулах та жоночій здобі всілякій забувся-м, як її кийлівський коваль Гудим варив, бо то ж не каша в кітлику й не окіст вівчатини. Зелена криця!.. Я й синьої до пуття не зварю, не те що…

Савмак іще з півгодини слухав ковальські дзвони, й коли вийшов, побачив Ота. Великий колісничий був урочисто похмурий, і Савмак одразу здогадався:

— Прийшов?

— Іде. Перші ладді проминули Тірітаку.

До вечора половина Діофантових ладь стала за гирлом Сухої річки, решта причалила нижче від гирла, ворожі таґми почали виходити на суходіл, обсівши Тірітакську та Мірмекійську дороги, і лише з боку садків та виноградників Пантікапей зоставсь необложеним.

Спершу Савмак убачав у тому хитрість, бо жоден розумний воєвода не спинився б унизу, віддавши супротивникові гору. Виманює мене до відкритої січі, подумав Савмак. Але минали день за днем, а в обох розрізнених станах Діофанта не видно було готування до рати.

Савмак був ладен спробувати щастя й в одвертій січі, бо на випадок несили мав за спиною міцні мури Пантікапея, та по той бік Сухої річки здіймався високий довгастий горб некрополя, й ним Діофант міг удало скористатись.

Уночі брами всіх пілонів зачинялись, але до ворожих станів було п'ять-сім гін відстані, й на прохання городян Савмак дозволив одчинити брами Західного пілону, аби люди могли зібрати якомога більше винограду, яблук та всілякого іншого плоду. Так тривало до середини метагітніона, серпня місяця, й у чотирнадцятий день, тетрас епі дека, великий колісничий От прийшов до Савмака з дивною новиною. Навіть стриманий Платон, який його супроводжував, блискав очима.

— Його роби втікають, княже! — сказав От. — 3 першого ж дня почали ускакувати. Зуперше по десятеро й двадесятеро, тепер же — сотнями.

Се було майже невірогідно, але От казав правду. Ті самі роби, що зрадили Никона в Феодосії, тепер почали непомітно приєднуватися до виноградарів та садівників і втікати разом з ними.

— Яка причина? — спитав Савмак, і сього разу вихопився Платон.

— Причина — мої стежі, — сказав він майже чистісінькою руською мовою, сим теж не абияк здивувавши царя. — Того, що було в Феодосії, тут не буде: чинимо все для сього.