Іван Білик - Цар і раб

До самого вечора по той бік мурів не стихали голоси, не стихали вони й по півночі, над ранок у двох місцях спалахнули пожежі, й коли розвиднилося, рипнула спершу одна, тоді друга й третя брами. Феодосія наче вимерла чи бодай не прокинулась після бурхливої ночі, лише де-не-де видніли окремі постаті робів, які вчинили нічний заколот. Остерігаючись пастки, Діофант наказав уходити в город обережно й насамперед зайняти мури та вежі, а потім — акрополь і найбільші вулиці навкіл аґори. Однак остороги його виявилися зайвими — Феодосія й не думала сперечатись, про що вночі належно подбали роби.

Окрилені несподіваним щастям, Діофант і Мітрідат відмовилися зимувати в Феодосії. Зріджене січами військо вони поповнили двома тисячами феодосійських робів, яким обіцяли волю відразу після взяття Пантікапея, й наприкінці третього місяця, метагетніона, ладді всією потугою рушили понад берегом на схід, у бік Пантікапея. Феодосія тепер належала понтійському цареві, се радувало його, та разом з тим і бентежило, бо лани кругом Пантікапея вже були вижаті й жодна глуха облога не могла злякати Савмака.

А молодий цар Боспорської держави ходив ще пригніченіший. Падіння Феодосії видавалось незбагненною випадковістю, й він довго сушив собі голову над сим. І коли нарешті знайшов причину, ладен був устромити собі в груди меч. В усьому винен я й тільки я, сказав він з безжальністю мандрівного стоїка, та коли чад розпачу трохи розвіявся, вирішив, що вмерти ніколи не пізно, треба щось робити бодай зараз.

Він так і сказав на раді в троннім екусі, куди вперше зайшов після смерти Перісада. Великий колісничий От прикликав іще чотири місяці тому вдарити на Діофантову рать, що стояла тоді під мурами Феодосії, й ударити, не чекаючи приходу князя Бориса. Савмак заперечував, бо Феодосію такою раттю, як у Діофанта й Мітрідата, не можна було взяти, воїв же та припасу Никон мав досить. Тепер Савмак сподівався від Ота яких завгодно докорів, але великий колісничий у коротенькій і рудій, наче в роба, хламиді лише замислено чухав ногу об ногу, й сим мимовільним рухом теж скидаючись на роба.

Великий лоґофет, яким був тепер колишній архонт-маґістрат Гіпподам, сухотно сапав запалими грудьми й мовчав, а євнух зиркав то на царя, то на Ота, й Савмак багато б дав, аби дізнатися, що в нього на думці. Далекий родич померлого царя Евтихій перемовлявсь із морським архонтом Тімокреоном, але так тихо, що навіть лункі стіни порожнього екуса не чули їхніх слів.

Кремезний вождь робів-одпущеників Платон, якому пощастило два дні тому дивом вирватись із захопленої ворогом Феодосії, єдиний горів бажанням сказати щось, але Савмак і так добре знав, що він скаже: треба вичавити з евпатридів срібло й золото до драхми й роздати демосові. От негайно підтримає його, подумав Савмак, а що ми робитимемо потім? Евпатридське срібло він тримав на крайній випадок, до того ж і взяти його можна було тільки приставивши меч до горлянки, та й то навряд, бо ж евпатриди досі так глибоко позакопували свої скарби, що їх не змогли б знайти навіть підземні духи кумира багатства Плутоса.

Єдиний, хто по-справжньому хвилював Савмака, був Дамон. Старий евпатрид уперше погодився прийти на царську раду, тепер же сидів, заплющивши вічі й схиливши голову на широкі круглі груди. Тільки борода, яка час од часу ворушилася на животі, свідчила про те, що позбавлений чину великий колісничий Перісада не спить і все чує.

Савмак обвів поглядом своїх радців, і тільки євнух не сховав очей.

— Скажи ти, — звернувся цар до нього.

Євнух перелив увесь міх свого тіла на ліву руку, яка затремтіла від напруги й почала вгинатися. Тоді він обіруч сперся на коліна й утяг безбороду голову в плечі, та се не знакувало, ніби він злякався рішучого погляду царя.

— Хай Платон скаже про своїх робів, — ураз заткався він сухими зморшками, мов болотяний павучок — павутинкою. — Роби продали Феодосію Діофантові, то чи не думають вони продати й Пантікапей?

Цар сподівавсь од Платона вибуху, та колишній роб дуже швидко взяв себе в руки, всівсь по-сірійському ногами навхрест і тихо проказав:

— Мої люди в Діофантовому стані не сидять і мух не ловлять, лоґоґрафе. Й Пантікапей — не Феодосія.

— Таке! — сплеснув пухкими долоньками євнух. — А чи не згадають твої роби того дня, коли Перісад зламав своє слово й почав їх розпинати на хрестах?