Іван Білик - Цар і раб

Вероніка тихо проказала:

— Я ще тебе сьогодні не бачила, Зевсе… — То було не зовсім так, бо тетрас істамену почався з третьою вартою, о дванадцятій ночі, а вона пішла з його вигрітого кравата після четвертої варти, — Тебе кличе басилевс, — нарешті здобулася на відсіч Вероніка й зовсім ображена вийшла.

У мене дуже важкий норов, зітхнув Савмак. Хотілося бодай поглядом утішити Вероніку, але по ній уже й кроки затихли. Він вийшов і почав спускатися клімаксом униз, на перший поверх. Ноги нечутно ступали по м'якому, ще вкритому рогожею червоному килимі. Савмак вирішив помститися собі за свій нестерпний норов і розмовляв із царем умисне лагідно, навіть двічі всміхнувся до нього. Перісад вимагав обставити весілля якнайбучніше, щоб декади гамеліона закарбувалися в пам'яті кожного громадянина довіку.

— Й се не заради тебе чи мене, — голосом старого стоїка міркував Перісад. — Я вже доживаю віку, й ти теж смертний, усі люди — смертні. Се заради держави, яку…

Примирливий голос і благенький, уже потойбічний вигляд могли б розчулити кого завгодно, лише не Савмака. Не слухаючи тихих міркувань старого, який намагався від чогось застерегти його, як кожен старий — молодшого, Савмак думав про те, на чому тримається примарна влада сього царя й усе його сміховинне царство, яке вже давно протрухло згори до споду.

То було майже невірогідно, але Савмак відповів собі на се запитання тільки влітку, в день Нового року. Відбувши врочисту требу над майже пересохлою Сухою річкою, він пішов і пішов берегом, а з містка повернув до моря, де двоє рибалок витягали з води стару барку: дід і малий отрок, схожий на нього, Савмака. Савмак знав старого лише з виду, проте взявся допомогти. Потім рибалка дістав з глибокого човна мушлю й простяг йому:

— Глянь, деспоте, як улаштували кумири!

До мушлі прикипіла тулубом зеленкувата актинія з кількома десятками мацаків, а з мушлі виглядали клішні величезного рака.

— Таких потвор багато на Кіпрі, я сам — кіпріот і знаю, а в пантікапейських водах ще ніхто не ловив подібного… — Він зробив широкий рух у бік царського чинця, який щойно допомагав йому витягти барку, мов останній роб: — Візьми собі, кіріє деспоте, коли маєш охоту.

Але Савмак уже побачив те, що було приступне небагатьом у сьому городі, й з огидою кинув облиплу слизьким тілом актинії мушлю. Держава — се ось ота мертва шкаралупина, до якої присмокталась актинія, хоча там уже сидить рак. Він тягає актинію, вона ж за те своїми отруйними мацаками відлякує од нього небезпечних для рака хижаків, і користь обом, ще й не абияка.

Котрим же визначили кумири бути мені? — подумав Савмак, слухаючи Перісада, який уже стомився й ледве переборював обважнілі повіки. Раком чи актинією?..

Великої різниці між ними не було, й пройнятому огидою до самого себе Савмакові сієї думки вистачило на два дні, коли з найвіддаленіших полісів царства почали з'їздитися весільні гості: намісники басилевса в Тірітаці, Мірмекії, Зеноновому Херсоніті, Тірітамбі, Феодосії, Гермонасі, Фанаґорії й навіть Баті на Пагрі. Лише з Ґорґіппії ніхто не приїхав, і Савмакові раптом стало шкода, що серед усіх пихатих евпатридів не буде Добривоя-Каллістрата, про якого в Савмака лишилися найкращі спогади.

А чи тільки його я хотів би побачити — спитав себе Савмак безжально, мов сторонню людину. Але такі думки ні до чого доброго не привели б, і він поквапився їх збутись, занурившись у вир нових людей, хитрощів і словесного мережива. Навіть од того, котрий гість у котрого пантікапейця знайде притулок на час весільних урочистостей, залежало багато дечого, й сим нехтувати не можна було, хоча перед очима поставав то Перісад із його нещирими софізмами, то шкаралуща мушлі з актинією та раком у ній.

Гостей день у день більшало. Вже в кожнім евпатридськім домі на Восьмій терасі Акрополя були приїжджі, а краю їм Савмак не бачив. Їхали кіньми й волами, верхи й на возах, ведучи по собі цілі зграї синів, доньок і невільників, але жоден ще не наважився прийти в хором із порожніми руками, й коштовні дари, часом навіть коштовніші, ніж можна було сподіватися від зубожілих евпатридів Боспорського царства, лежали окремо й купами по всьому хоромі.

Окремі дари привозили жони іногородніх евпатридів басилісі Вероніці, й вона раділа їм, наче дитина, й із кожною річчю бігала до Савмака:

— Зевсе, глянь!

То був дорогий ґердан, або фібула з величезним кривавцем чи смарагдом, або діадема, або золотий кілік.