Іван Білик - Цар і раб

Рили неглибоко, бо за сі півдня древляни втратили вбитими й пораненими ще п'ятсот воїв, у стані лишилося зовсім мало ратників, поріділі тисячі вже ніхто тисячами й не називав, бо налічували не більш як по чотири сотні, але до смерку навпроти понтійського рову вищерився ще один, і се підбадьорило зранених і знесилених древлянських воїв.

По першій варті в страшних муках умер Милослав.

А по другій, коли сього найменше чекали чужі й свої, Борис несподівано повів своїх воїв на приступ старого валу. Йшли юрмою, дерлися високим, уже затужавілим після позавчорашньої зливи насипом, і Діофант, який не ждав вилазки, а коли й ждав, то, певно, не тут, не зумів їх стримати.

Подолавши вал. Борис пробився до самого лиману, й тут решта воїв провела коней бродом, уцілілі посідали верхи й зникли в темряві. Діофант не зважився переслідувати їх надто далеко в чужій землі, й над ранок Борис привів решту свого недобитого полку в Бориславль, де лишалася залога в півтисячі воїв.

Коли він виспавсь і пішов оглядати город, якому ще отець Буйтур дав його ймення, радість від несподіваного збавлення пригасла, поступившись місцем тривозі. Борис у полон не здався, се було так, навіть привів рать у Бориславль, але привів рештки, не більше як півтори тисячі, лишивши супротистата в своєму затиллі, теж добре поскіпаного, але живого, могутнього й підступного.

В Бориславлі було неспокійно. Торжищем, яке раніше збиралося щоранку, тепер бігали пси та кози, люди боялися виходити за брами города, жони тримали дітей на припоні, й од хати до хати ширилися чутки, одна неймовірніша за другу. Вивідники розповіли воєводі Золотану, чільникові бориславльської залоги, що жона померлого Милослава розповідає всім родичам, ніби її між загинув не від отруйної стріли понтійців, а від руки самого князя Бориса.

Обурений Борис велів схопити болярку й піддати тортурам, та коли Милославиху, заплакану й змарнілу від горя, привели — дав повелю тут же одпустити її, бо й малий болярин Золотан, верховинський турич, який уже понад десять літ стеріг Бориславль, уступився за вдову, хоча сам перед обідом і доказав на неї.

— Людина в горі страчає думку, княже, — мовив Золотан, — а жона й поготів утрачає.

У тому була правда, навіть Борис не зміг нічого заперечити. Кумири мстяться мені за недолугість, помислив собі князь і сієї мислі не міг позбутися до кінця дня.

Вранці перед сніданком він зібрав усю старшину й учинив требу крилатій змієхвостій кумирі Дані, сестрі Дажбоговій. Світла кров білої весняної ягниці порснула з горлянки жертви й забарвила кумирину праву руку та золоте горня в руці. Волфи почали волошити, перебираючи між пальцями вербові гілочки з таємничими знаками та словами.

Головний волф, як і всі його товариші, безбородий та безвусий, як і решта, вдягнений у довге грецьке одягало, схоже на жоноче, проказав тоненьким голосом:

— На добре поведеться, княже!

Борис стояв, і досі тримаючи скривавлений священний ніж у правиці, й не бачив ні головного, ні решти волфів, ні жодного зі своєї старшини, хоча кожне слово женоподібного жерця бриніло у вухах цупко й майже видимо.

Наліжниця-роба Кіта, яку Борис тримав у своєму бориславльському хоромці, витягла з його руки священний ніж і віддала головному волфові. Той витер його об вовну вже стихлої ягниці й почав білувати. Шкура теж показувала на добре, стягалася рівно, з легким потріскуванням плівки, та всі чекали найважливішого в жертви — печінки.

Один бік у неї виявився чистий, мов зиркало, другий же бік, зворотній, був у пожилках, і князь побачив себе в ньому смішного й розкришеного.

Старійший волф жалібно глянув на князя, не зважуючись вимовити лихих слів, і Борисові стало шкода волфа. Кумири затямили на мене зло, подумав він те саме, що й учора, та тільки стомлено махнув рукою, бо волф тут нічим не завинив.

— Ходімо? — лагідно заглядаючи йому в вид, спитала наліжниця Кіта, але він і не глянув на неї. Молоденька двадцятилітня роба колись неабияк хвилювала Бориса своєю красою, але тепер йому було не до жінок, і він пішов сам, кивнувши тільки до малого болярина Золотана.

Попереду на нього чекала важка ніч, а він мав багато про що сказати посадникові. У воїнських він сів і заходився слухати. Золотан розповів князеві, як думає влаштувати відсид, коли Діофант вирішить облягати його в Бориславлі.